Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Промені серця

До 80-річчя від дня народження академіка В. В. Фролькіса


Владислав Поворознюк


В. Фролькіс альберт Ейнштейн, вражений одним із своїх фізико-математичних осяянь, якось занотував: "Радість бачити і розуміти — найчарівніший дар природи". Згадуючи свого незабутнього Вчителя, академіка НАН і АМН України, лауреата Державної премії України, премій ім. І. І. Мечнікова, О. О. Богомольця та міжнародної премії ім. Ф. Верцара, талановитого українського вченого Володимира Веніаміновича Фролькіса сьогодні, на відстані чотирьох років вічної розлуки, переконуєшся — у цих словах і його портрет.

Людина надзвичайно товариська і демократична, попри свої посади та звання, Володимир Веніамінович, як з особливою симпатією поміж себе йменували шанованого академіка в інституті геронтології, мав справді велику плеяду учнів, і в кожного з його вихованців свій портрет неповторного Фролькіса. Під його керівництвом захищено понад 100 дисертацій! Але й у моїй уяві ці відчуття та спогади суто суб'єктивні і навіть утаємничені. Я був удостоєний його наукової уваги, зворушливої прихильності та опіки, а головне — талановитого прочитання і пунктування напряму, який мені як президенту Української асоціації остеопорозу випало торувати.
Все почалося майже чверть століття тому. У 1977 році, після закінчення медичного інституту, я був зарахований у відділ вікової травматології та ортопедії Інституту геронтології АМН СРСР на посаду лікаря. Володимир Веніамінович, знаний вчений, був старший за мене на тридцять років. Різниця у віці, ясна річ, була, завеликою, і мене він не знав. Та щось свідчило про відкритість і доброзичливість цієї людини, нівелюючи поважні роки.
Далі я на два роки потрапив до армії. Служив на Півночі, молодшим лікарем у полку, займаючись здебільшого лікуванням травм. Та Інститут геронтології мене приваблював, і я повернувся туди вже в клінічну ординатуру. То була епоха останніх спалахів комсомольського завзяття. Як заступник секретаря інститутського комітету комсомолу я із захопленням заходився налаштовувати конференції молодих вчених з питань геронтології. Саме тоді мені й довелося працювати поруч з професором. Виявилося, такі конференції — щось схоже на його хобі. Адже В. В. Фролькіс очолював відділ біології старіння, керуючи водночас лабораторією вікової фізіології, і йому дуже імпонували вільні дискусії з цих питань, а також енергія і розкутість думки, притаманні лише молоді.
Ще ніколи ми окремо не обговорювали якусь наукову тему, хоча моє заглиблення в проблему остеопорозу Володимир Веніамінович схвалив. Постало питання навчання в аспірантурі, початку наукового росту. В ті часи подібних вакансій було за мало, тим більше у закладі союзного підпорядкування. Володимир Веніамінович підтримав мої намагання, мотивуючи доцільність такого залучення до безпосередньо наукових лав і серйозним організаційним компонентом обраної теми — вивчення проблеми остеопорозу в соціально-демографічній площині. Він вважав, що я маю до цього хист. Важливій для молодого фахівця еволюції також сприяв відомий невролог, заступник директора інституту професор Микита Борисович Маньковський та заступник директора інституту науки професор Анатолій Володимирович Токар.
Так розпочався мій науковий шлях. У відділі вікових змін опорно-рухового апарату працювали досвідчені фахівці: Остапчук (на жаль, з ним разом я працював нетривалий час, бо він невдовзі помер), Євген Павлович Подрушняк, Олена Василівна Орлова, Катерина Тимофіївна Хром’як, Олена Василівна щиро ділилася зі мною практичними набутками геріатра-ортопеда. Навчання в аспірантурі мені довелося поєднувати і з іншими клопотами та обов'язками — впродовж п'яти років я був головним лікарем інституту. Тож наукова структура інституту стала для мене цілком близькою.
Кандидатську дисертацію я захистив у необхідні терміни. І, мабуть, саме на цьому етапі наукового зростання зрозумів, що остеопороз — мультидисциплінарне науково-соціальне явище, тут потрібна інтеграція зусиль лікарів багатьох фахів, створення демографічного дзеркала щодо цієї прихованої епідемії сторіччя, яка, безумовно, не обминула й Україну. Саме на перехресті науки і практики виникла абсолютно нова інституція — Українська асоціація остеопорозу, і паралельно, на базі відділу клінічної фізіології та патології опорно-рухового апарату, — Науково-медичний центр проблем остеопорозу.
Володимир Веніамінович став фактично науковим батьком цих організацій. Інколи він відвідував нашу клініку, переконавшись, що я здатний дієво допомагати при болях у хребті, а це і його не обходило. Та здебільшого він цікавився моїми науковими здобутками. Тоді, та й нині, чимало часу я віддавав демографічним мандрівкам у різні регіони України, вивчаючи проблеми для докторської дисертації. Розуміючи важливість цієї частини роботи, академік проте вважав, що я приділяю занадто багато уваги таким мандрівкам. Досить часто пізно ввечері він дзвонив мені додому. Розмову починав з моєю дружиною.
— Іро! — звучав молодий тембр його голосу. — Ви все ж таки трохи обмежте Славу в його ейфорії подорожей.
Прийшов час захисту. Він відбувся в Інституті травматології та ортопедії, і, на подив вченої ради, сюди прийшла досить потужна "команда підтримки". Володимир Веніамінович, який був одним із наукових консультантів роботи, виступив цікаво і пристрасно. А як щиро він зрадів одноголосному вердикту "за". Здивувала і зворушила мене його втіха з приводу появи у мене нового авто.
— Розумієш, — сказав він мені якось, — розділити сум вміють усі, а ось щиро розділити радість — зовсім інша справа.
Радість і сум не обходили його. Володимир Вініамінович несподівано втратив кохану дружину. Дочки були далеко. Почалися вечори на самоті. Я й раніше бував у Фролькісів, іноді як у порадника з мого фаху, а частіше — для наукових зустрічей. Вони полегшувалися і тим, що наші домівки були розташовані відносно близько. Тож я затримувався у Володимира Веніаміновича допізна, а інколи, літніми вечорами ми прогулювалися улюбленими кварталами.
Саме Володимир Веніамінович ініціював мої дослідження з питань експериментального моделювання остеопорозу, вважаючи, що такі роботи відкриють нові можливості профілактики і лікування цієї масової патології на клінічному та молекулярному рівні. У мене збереглися його рукописи з цього питання, адже відповідну публікацію ми готували в співавторстві. Володимир Веніамінович дуже влучно охаректиризував роль остеоцитів, доречно порівнявши їх з нейроцитами. Ввів тоді він і поняття етагенез. Це було початком великих роздумів у паралелі: затримання остеопорозу і вітаукт, запрограмовані механізми довголіття.
Про романтику наукових контактів з Володимиром Веніаміновичем можна писати дуже багато, та хочеться згадати й інші акорди радості. Сталось так, що під час святкування 75-річчя В. Фролькіса в інституті, у січні 1999 року, я був у закордонному відрядженні. Потім, у цікавому "репортажі" про ту подію, він відтворив усі деталі, навіть найкращі жарти.
Першого жовтня того ж року, коли в Театрі опери та балету проходив лікарський з'їзд під егідою громадської організації "Пульс", в фойе я зустрівся з Володимиром Веніаміновичем. Вираз його обличчя мені не сподобався, відчувалась перевтома. Але на з’їзді йому була відведена відповідальна роль, і цим можна було пояснити його внутрішній неспокій...
Другого жовтня, у трагічний день, вранці я приїхав на роботу. Здається, це була неділя. Приблизно о десятій годині зателефонував Володимир Веніамінович. Навіть чомусь не привітавшись з моєю дружиною Іриною Олександрівною, він відразу ж запитав, чи я вдома... Не знаю, чи зарадив би я чимось у блискавичному розгортанні капітуляції серця, та все ж... Залишається сказати: "...і прости нам провини наші". Можливо, це було одне з останніх звернень Володимира Веніаміновича до друзів. Через кілька годин, незважаючи на медичні намагання порятунку, його не стало.
Останні роки Вченого. Це був дивний ренесанс його таланту, здавалося, в інтелектуальному плані він повернув вік назад. Йшли цікаві дослідження, публікувалися чудові наукові та літературні праці. Разом з президентом АМН України, академіком Олександром Федоровичем Возіановим В. В. Фролькіс як віце-президент Академії і його найближчий соратник плідно працював у напрямку прогресу української медичної науки. Все його життя було сповнене оптимізму. На цій ноті хочеться завершити мої рядки. Приклад незабутнього Вчителя закликає — майбутнє медицини закладається саме сьогодні, у науковому аскетизмі та ентузіазмі. І Фролькісові промені яскраво освітлюють швидкісні магістралі ХХІ стріччя.


Статьи на похожую тематику:

1. Юрій Віленський Академік АМН України Леонід Розенфельд: “Власне, в житті кожного дослідника приховані свої Х-промені. Виокремити їх і є покликанням”

2. О. М. Барна Ішемічна хвороба серця у жінок

3. О. С. Сичов Класифікація порушень ритму і провідності серця

4. /кардіологія/ Протокол надання медичної допомоги хворим з вродженими вадами серця

5. Дигідропіридинові антагоністи кальцію тривалої дії у хворих на артеріальну гіпертензію та ішемічну хворобу серця: місце нормодипіну

6. Л.Д.Тодоріко /пульмонологія/ Вікові аспекти поліморбідності при хронічних обструктивних захворюваннях легень у поєднанні з ішемічною хворобою серця на фоні гіпотиреозу: тригерні чинники, напрямки лікування

7. К.В.Рихліцька, Л.Д.Тодоріко Патофізіологічна роль дигідропіридинових антагоністів кальцієвих каналів у корекції артеріальної гіпертензії у пацієнтів із хронічними обструктивними захворюваннями легень на фоні ішемічної хвороби серця

8. В. З. Нетяженко, О. М. Барна Лікування пацієнтів з інфарктом міокарда з підйомом сегмента ST (Рекомендації Американської Колегії Кардіологів та Американської Асоціації Серця: перегляд існуючих рекомендацій 1999 року)



зміст