Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Із грона піонерів трансплантології в Україні

Любомир Пиріг


Професор Євген Баран — дружній портрет зблизька


Є. Баран У світовій історії трансплантології одне із чільних місць посідає постать Юрія Вороного, який вперше у світі 3 квітня 1933 року здійснив пересадку людської трупної нирки іншій людині. У світі трансплантація нирки як лікувальний метод була освоєна лише через 30 років, з розвитком імунології та методів позаниркового очищення крові. Минали роки, охорона здоров’я в УРСР була в такому стані, що впровадження подібної операції в медичну практику українські лікарі змогли реалізувати на двадцять років пізніше, ніж у країніх так званого капіталістичного світу. Проте це сталося. Започаткували пересадку нирки 16 травня 1972 року в тодішньому Київському НДІ урології та нефрології, очолюваному талановитим вченим, організатором, блискучим хірургом В. С. Карпенком. Нирку трансплантували 26-річному хворому від живого донора-брата. До того всебічне експериментальне вивчення питання трансплантації в Інституті тривало три роки.
У складі бригади, що здійснила першу в Україні пересадку нирки, яка започаткувала впровадження цього методу в медичну практику, був і молодий лікар-вчений Євген Якович Баран.
Появився на світ Євген Якович 28 травня 1932 року в с. Туровець на Холмщині — давній етнічній українській землі, в хліборобській родині. Післявоєнна доля українців Холмщини, Засяння, Лемківщини не обминула і родину 13-річного Євгена, яка опинилася в Запорізькій області, а через деякий час — у с. Семигрань на Рівненщині. Після закінчення школи зі срібною медаллю, у 1950 році 18-річний Євген Баран робить спробу поступити до Ленінградської військово-медичної академії, потім до Київського медичного інституту — мандатна комісія не пропускає (народився в іншій державі, перебував на окупованій території). Однак все ж таки юнакові вдалося потрапити до Львівського медичного інституту, який він закінчив з відзнакою у 1956 році. Після вузу Є. Баран був направлений на роботу до Рівненської міської лікарні, в якій довелося працювати терапевтом, хірургом і, нарешті, урологом.
Під кінець навчання в інституті молодий Євген познайомився з першокурсницею, гарною закарпатською дівчиною Ольгою Матолою (пізніше — заступником головного лікаря однієї з київських клінічних лікарень). Молоді люди одружилися і прожили разом довгі роки. У 1957 році народився син Євген, якого виховали батьки Євгена Яковича, пізніше дочекалася родина Баранів і двох онуків. Але була в житті Євгена Барана ще одна любов — любов до роботи, до лікарського фаху. У 1963 р. він поступає в клінічну ординатуру при кафедрі урології Київського інституту удосконалення лікарів, де навчається і захищає кандидатську дисертацію під керівництвом відомого уролога професора О. В. Проскури.
У 1967 р. Є. Баран переходить на роботу до нещодавно створеного Київського НДІ урології та нефрології на посаду молодшого, з 1972 р. — старшого наукового співробітника. Під керівництвом професора В. С. Карпенка Євген Якович підвищує свою хірургічну майстерність, здобуває знання і досвід, захищає у 1984 р. докторську дисертацію. З 1977 року Є. Баран завідував відділом трансплантації нирки з групою гемодіалізу, у 1983–2001 рр. був головним трансплантологом МОЗ України. З ініціативи Євгена Яковича у 1995 році створена Асоціація трансплантологів України, яку він сам і очолив. Поле діяльності професора Є. Я. Барана було дуже широким, у зв’язку з чим йому, як досвідченому і висококваліфікованому урологу, довелося, крім засвоєної уже хірургічної техніки забору донорської нирки та її пересадки, опановувати знання з нефрології, імунології, позаниркових методів очищення крові. Робота психологічно та емоційно напружена. Значна кількість хворих потребували допомоги й екстренних хірургічних втручань. А ще й відповідальність за організацію та якість роботи відділів гемодіалізу, трансплантації нирки в Україні, участь у численних конференціях, симпозіумах у межах СРСР, закордонних, в Україні, робота з дисертантами.
І в клінічному, і в науковому плані поєднання в межах одного інституту урологів, нефрологів, трансплантологів нирки, комплексу наукових лабораторій було дуже плідним. Завдяки цьому ефективнішою була допомога хворим, ширшого діапазону і вищого рівня були результати наукових досліджень. Щотижневі загальноінститутські конференції, спільні конференції трансплантологів та нефрологів з оглядом останніх новин у фаховій літературі дозволяли ділитися досвідом, поширювати професійний світогляд. Тому Євген Якович з роздумами сприйняв рішення перебазувати його відділення до Інституту хірургії, назва якого з його переходом доповнилася “трансплантологією”. Є. Баран продовжував завідувати своїм відділом, зайняв посаду заступника директора інституту з трансплантології. Можливо, він багато б зробив і тут, але не судилося. Залучався професор Баран і до обговорень проекту Закону, що стосувався трансплантації органів і тканини. На жаль, його думка про можливість донорства в разі презумпції згоди на забір не була врахована, що значно загальмувало поширення трансплантації в Україні.
Мене з Євгеном Яковичем пов’язували спільні фахові інтереси з початку 70-х років минулого століття, коли я ще був доцентом кафедри терапії Київського медичного інституту, пізніше — завідувачем відділу терапевтичної нефрології та заступником директора з наукової роботи інституту, в якому він працював. Спільні консультації та консиліуми, спільна участь у конференціях у багатьох республіках колишнього Союзу, переїзди в одному купе поїздів і перельоти, місяць стажування в Берліні. Крім професійних справ, нам було багато про що порозмовляти… Євген Якович з тугою згадував свою батьківщину, розповідав про свого батька Якова, маму Олександру. Він був частим гостем на батьківщині своєї дружини — в Закарпатті, а в 1999 році відвідав свій пам’ятний з дитинства Туровець. Про тепле ставлення до своєї малої батьківщини, до рідної землі, збереження в пам’яті спогадів минулого свідчить і його активна участь у земляцькому товаристві “Холмщина”.
Гадалося, що зустрінемося з Євгеном Яковичем як членом правління Української асоціації нефрологів і одним із доповідачів на 14-й Всеукраїнській конференції нефрологів у Закарпатті у жовтні 2003 року. Однак Є. Баран не зміг приїхати, пояснивши це тим, що зв’язаний засіданнями спеціалізованої Вченої ради. Його доповідь виголосив онук. Конференція завершилася, перед від’їздом учасники зібралися на прощальний обід. І саме тоді ми дізналися, що професор Баран помер. Це сталося 4 жовтня 2003 р.
У нашій пам’яті Євген Якович Баран залишився як образ Людини, Вченого, що допоміг тисячам хворих і зробив значний внесок у розвиток урології і трансплантології в Україні.


Статьи на похожую тематику:

1. /хірургія/ Хірургія у сенсаційних вимірах: 35 років Інституту хірургії і трансплантології імені О.О.Шалімова АМН України 25

2. А.М.Щербінська Медичні аспекти проблеми ВІЛ/СНІД в Україні

3. О.Я.Дзюблик Перспективи розвитку лабораторної діагностики в Україні

4. Н. Г. Гойда Аналіз стану здоров’я дітей та жінок в Україні

5. Б.М.Пухлик Невирішені питання і невідкладні проблеми алергології в Україні

6. В. В. Чоп’як, Ю. В. Федоров, Х. О. Ліщук-Якимович Імуноглобуліни для довенного введення: перспективи застосування в Україні



зміст