Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Сучасні аспекти функціональної нейрохірургії

У даній статті відображені сучасні погляди щодо проблем функціональної нейрохірургії. Представлені різні хірургічні методики, які використовуються у функціональній нейрохірургії, зазначені показання до їх застосування. Продемонстрована провідна роль стереотаксичних операцій, установки тривалодіючих внутрішньомозкових електродів, трансплантації нервової тканини, а також радіохірургічних втручань з метою корекції порушених функцій, зумовлених патологією нервової системи. Вказані основні нозологічні форми, за яких ефективними є нейрохірургічні втручання функціональної нейрохірургії: епілепсія, паркінсонізм, інші види мимовільних рухів, больовий синдром, деякі види психічних розладів.
У статті показані подальші перспективи розвитку, доцільність удосконалення методів функціональної нейрохірургії та розширення можливостей їх практичного використання.
Ключові слова: функціональна нейрохірургія, стереотаксичні операції, епілепсія, паркінсонізм, рухові розлади.


Ю. П. Зозуля, академік АМН України, д. м. н., професор;
О. О. Лапоногов, д. м. н., професор;
В. І. Цимбалюк, член-кор. АМН України, д. м. н., професор;
К. Р. Костюк, к. м. н.
Інститут нейрохірургії ім. акад. А. П. Ромоданова АМН України, Київ


Функціональна нейрохірургія вивчає та здійснює хірургічний вплив на структури різних відділів ЦНС з метою усунення або зміни порушених функцій. Основним принципом операцій функціональної нейрохірургії є переривання потоку патологічної імпульсації, яка викликає ту чи іншу симптоматику. Такий механізм виникнення симптомів чи синдромів має місце при мимовільних рухах, гіперкінезах, різних видах дистонії (деформуюча м’язова дистонія, спастична кривошия, дитячий церебральний параліч), спастичності при різних захворюваннях, епілепсії, деяких видах психічних порушень.
Склад групи захворювань, за яких застосовувалися методи функціональної нейрохірургії, з кожним десятиліттям змінювався. В останні десятиріччя ці операції не проводяться при хронічній прогресуючій хореї, гепатоцеребральній дегенерації, тремтячих формах розсіяного енцефаломієліту. Водночас удосконалено методики резекції структур головного мозку при різних захворюваннях, впроваджено селективні резекції, відкриті мікрохірургічні маніпуляції, стереотаксичні та електростимулюючі втручання. До новітніх технологій, які використовуються у функціональній нейрохірургії, відносяться радіохірургічні втручання, нейротрансплантація, генна терапія.
Стереотаксичні операції є одним з основних та найбільш поширених методів функціональної нейрохірургії. Особливе значення при виконанні стереотаксичних втручань надається вибору мішені та визначенню її координат за допомогою поєднання нейровізуалізаційних комп’ютерно-програмних технологій. При цьому значну роль відіграють класичні діагностичні процедури: електроенцефалографія (аналогова, комп’ютерна, відеомоніторинг, встановлення глибинних електродів), ультразвукові методи дослідження, комп’ютерна та магнітно-резонансна томографії, церебральна ангіографія, а також новітні технології, такі як однофотонна емісійна комп’ютерна томографія, позитронно-емісійна томографія, магнітно-резонансна спектроскопія, функціональна МРТ, магнітна ЕЕГ.
Перші спроби використання стереотаксичної технології були зроблені Dittmar та Woroshіloff у 1870 році, а також Зерновим та Алтуховим у 1889 році. В обох випадках проводилися експериментальні дослідження на тваринах. У 1906 році Horsley та Clarke провели першу стереотаксичну операцію людині (втручання на зубчатому ядрі мозочку). Широке застосування стереотаксичних втручань у клінічній практиці запровадив Spiegel, завдяки якому цей метод лікування став стрімко розвиватися [13].
Перша стереотаксична операція в Україні виконана хворому з паркінсонізмом у Київському інституті нейрохірургії у 1961 році. Було здійснено введення 96 %-ного етилового спирту в вентро-латеральне ядро, результатом чого стало припинення у хворого тремтіння та нормалізація м’язового тонусу одразу після операції. Спочатку операції проводилися з використанням етилового спирту як деструктивного агента, однак у подальшому було виявлено ряд недоліків цього методу, зокрема розповсюдження спирту міжклітинними просторами в сусідні структури мозку, а також вгору штифт-каналом, що викликало ускладнення, особливо в рухових провідниках. Пізніше з метою деструкції було використано анодний електроліз. Цей метод надав можливість покращити результати стереотаксичних операцій при паркінсонізмі та інших рухових розладах. Проте утворені при цьому невеликі вогнища деструкції не завжди забезпечували руйнацію всього вентро-латерального ядра, про що свідчили рецидиви тремтіння та ригідності.
У 1962 році в літературі були опубліковані дані щодо впровадження при стереотаксичних операціях методу кріодеструкції. Кріотоми були розроблені в інституті фізичних проблем АН СРСР. У 1964 році один із таких кріотомів отримав Київській інститут нейрохірургії, і з цього часу у функціональній нейрохірургії України розпочинається період кріохірургії. У 1974 році було відкрите перше в Україні та СРСР відділення функціональної нейрохірургії в Київському інституті нейрохірургії. Керівником відділення став професор О. О. Лапоногов, який і зараз його очолює.
Одним із методів впливу на мозок є трансплантація ембріональної нервової тканини. Трансплантація нервової тканини зарекомендувала себе перспективним напрямом реконструктивного малоінвазивного лікування нейродегенеративних, травматичних та судинних уражень нервової системи. На основі багатьох експериментальних досліджень виявлено декілька основних механізмів, за рахунок яких імплантована тканина може впливати на пошкоджений мозок реципієнта. Такими механізмами вважаються: безпосередня дія на пошкоджений мозок за рахунок виділення нейротрофічних факторів, які стимулюють ріст нервових елементів; постійне дифузне виділення нейромедіаторів або нейротрансмітерів у нейропіль реципієнта; реіннервація мозку реципієнта зі стабільним виділенням медіаторів на фізіологічному рівні; реципрокна іннервація та інтеграція трансплантата з мозком реципієнта. Також трансплантована тканина може використовуватись як матрикс для проростання відростків нейронів, що з’єднують розрізнені ділянки пошкодженого мозку [10].
Імплантована тканина може діяти за кількома вищезазначеними механізмами одночасно або за допомогою різних механізмів у різні строки після трансплантації в залежності від рівня морфофункціональної інтеграції з мозком реципієнта. Суттєву роль у виборі того чи іншого механізму взаємодії відіграють характер та місце ураження мозку реципієнта, а також структурно-фізіологічні властивості тканини, яка використовується як трансплантат, та місце її імплантації.
На теперішній час активно продовжуються експериментальні та клінічні дослідження, присвячені вивченню впливу трансплантації ембріональної нервової тканини на процеси відновлення нервової системи при її ураженні. Використання для імплантації ембріональної тканини зумовлене її добрим приживленням у мозку. Цьому сприяють такі фактори: в ембріональній тканині виражені процеси гліколізу, тому така тканина легше переносить критичний період після трансплантації, коли вона ще не васкуляризована; ембріональна тканина протягом тривалого часу може бути імунонейтральною або виділяти досить невелику кількість тканиноспецифічних антигенів. Нейроспецифічні антигени виділяються тільки після кінцевого мітозу попередників нервових клітин. Таким чином, хоча в момент трансплантації гематоенцефалічний бар’єр ушкоджується й імунна система реципієнта може впливати на пошкоджені елементи мозку, ембріональна тканина в момент імплантації значною мірою імунонейтральна і в подальшому, при відновленні бар’єру, відмежовується від контакту з імунною системою реципієнта [4].
Новітнім методом функціональної нейрохірургії є стереотаксична радіохірургія. Вона все ширше використовується при лікуванні епілепсії, паркінсонізму, больових синдромів. Радіохірургічні операції з використанням Гамма Ножа (ГН) розробив і впровадив шведський вчений Ларс Лекселл. Сучасна ера використання подібних операцій почалася порівняно недавно — наприкінці 80-х років минулого сторіччя. Метод операцій за допомогою ГН базується на доставці до попередньо визначеної цілі в мозку гамма-хвиль невеликої інтенсивності з 201 радіоактивного джерела. Ці хвилі концентруються у зазначеній мозковій мішені, при цьому неушкодженими лишаються анатомічні структури голови і мозку, які знаходяться по ходу гамма-променів, а також ті мозкові утворення, що межують з патологічним вогнищем. Операції Гамма Ніж можуть виконуватися на глибинних структурах мозку, доступ до яких з використанням сучасного мікроінструментарію може супроводжуватися значною травматизацією оточуючих життєво- або функціонально-важливих мозкових структур [9].
До найбільш поширених патологій ЦНС, за яких використовуються методики функціональної нейрохірургії, відносяться паркінсонізм, дистонія, спастичність, епілепсія, больовий синдром, психічні розлади.
Паркінсонізм є хронічним прогресуючим захворюванням головного мозку з дегенерацією нігростріарних нейронів та порушенням функції базальних гангліїв. Основними симптомами хвороби є тремор, ригідність, брадикінезія та позитивні постуральні рефлекси. В залежності від переважання симптоматики виділяють тремтячу, ригідну, акінетичну та змішану форми хвороби. Питання хірургічного лікування при паркінсонізмі постає за прогресуючого протікання хвороби, наростаючої соціальної дезадаптації, недостатньої ефективності або неефективності медикаментозного лікування, а також за появи побічних ефектів після прийому специфічних медикаментів.
Є декілька методів хірургічного лікування паркінсонізму, зокрема вентро-латеральна таламотомія, палідотомія, глибинна мозкова стимуляція (частіше глибинні електроди встановлюють у субталамічне ядро та у внутрішню бліду кулю — Gpi). Лише за останні 12 років у відділенні функціональної нейрохірургії успішно проліковано понад 600 хворих на паркінсонізм.
Іншим руховим розладом ЦНС, за якого використовуються технології функціональної нейрохірургії, є дистонія — клінічний синдром, який характеризується повільними мимовільними рухами в різних частинах тіла, зміною м’язового тонусу та патологічними позами. Вона може бути первинною — генералізованою та локальною (спастична кривошия, блефароспазм, писальний спазм), а також вторинною (посттравматична, постінсультна, інтоксикаційна). При лікуванні дистонії використовуються як медикаментозні методики (внутрішньом’язове введення батоксу), так і хірургічні, зокрема периферична денервація, стереотаксичні операції (таламотомія, палідотомія). Однією з найважливіших проблем є лікування спастичної кривошиї, а саме — вибір методу хірургічного лікування. Розповсюдженість захворювання та недостатня ефективність консервативної терапії зумовили необхідність розробки нових методів нейрохірургічного лікування цього тяжкого захворювання.
У відділені функціональної нейрохірургії Київського інституту нейрохірургії виконуються три групи оперативних втручань:
перша група — радикотомія С1–С3 рухових та чутливих корінців спинного мозку та інтрадуральний перетин висхідних гілок додаткового нерва з двох боків, невротомія додаткового нерва на шиї;
друга група — стереотаксичні кріодеструкції підкіркових утворень (в основному оральні вентральні ядра зорового бугра);
третя група — різноманітні комбінації операцій перших двох груп.
Спастичність — це підвищення м’язового тонусу за рахунок пошкодження пірамідного шляху на всьому його протязі — від кори до передніх рогів спинного мозку. Важлива роль в патогенезі спастичності також надається ретикулярній формації стовбура мозку, багатьом аферентним системам. При лікуванні спастичності використовують стереотаксичну дентатотомію, інтратекальну баклофен-терапію, встановлення помпових систем.
Однією з найважливіших проблем у функціональній нейрохірургії є хірургічне лікування епілепсії, резистентної до медикаментозної терапії. Епілепсія — це захворювання, що характеризується неспровокованими повторними епілептичними нападами в результаті надмірних нейрональних розрядів і супроводжується різними клінічними симптомами. Виділяють три форми епілепсії: симптоматична, ідіопатична, криптогенна.
Пріоритетом у лікуванні епілепсії є призначення протисудомної терапії. Широко розповсюдженими є медикаментозні антиепілептичні препарати, які розрізняються за структурою та механізмом дії. Впровадження новітніх антиепілептичних препаратів у комбінації з класичними засобами покращило результати медикаментозного лікування епілептичних нападів. Проте близько 15–25 % хворих на епілепсію лишаються резистентними до протисудомної терапії і потребують іншого, більш радикального хірургічного лікування. Широке застосування різних нейрохірургічних методик при лікуванні епілепсії пояснюється стрімким розвитком нейрохірургічної техніки, що надає можливість виконувати хірургічні втручання з більшою точністю і практично на всіх рівнях ЦНС. Сучасні нейрорентгенологічні та електрофізіологічні методи сприяють більш точному визначенню морфологічних змін при епілепсії, локалізують вогнища патологічної електричної активності та шляхи її розповсюдження в мозку. Це, в свою чергу, дозволяє визначити доцільність хірургічного лікування, спланувати її вид та об’єм, прогнозувати очікувані результати.
Хірургічне лікування епілепсії розвивається трьома основними напрямами: класичні резекційні операції, функціональні стереотаксичні втручання, електростимулюючі операції.
Метою резекційних операцій є, по-перше, видалення первинного епілептогенного фокуса, у тому числі зони морфологічного ураження; по-друге — відключення епілептогенного фокуса від інших мозкових структур, що беруть активну участь у розповсюдженні епілептичної активності, навіть за неповного видалення первинного фокуса; по-третє — зменшення загальної кількості нейронів зі зміненою біоелектричною активністю. За допомогою стереотаксичних втручань можна досягти дві основні мети.
До резекційних операцій належать: передня скронева лобектомія, селективна амигдалогіпокампектомія, топектомія, кальозотомія, гемісферектомія, субпіальна резекція.
Передня скронева лобектомія є найбільш частим хірургічним втручанням при епілепсії. При цій операції резекція розповсюджується на 4,0–5,5 см назад від скроневого полюса. Виконується резекція мигдалини, переднього гіпокампу та кори передніх відділів скроневої частки. В багатьох випадках такі операції проводяться під “wake-up” анестезією. Тобто під час резекції хворий не спить, проводиться картування функціонально-важливих зон мозку, зокрема центру мови.
Селективна амигдалогіпокампектомія виконується хворим з вогнищевою патологією. Наприклад, у випадках медіального скроневого склерозу або при пухлинах медіаноскроневої локалізації. При таких операціях значно меншим є ризик виникнення дефіциту полів зору, дисфазії, розладів пам’яті. Якщо контроль за нападами після такої операції є недостатнім, вона може бути доповнена більшою резекційною операцією.
Топектомія є видаленням епілептогенного вогнища скроневої або позаскроневої локалізації. Найчастіше такими вогнищами можуть бути малодиференційовані гліоми (гангліоми, кавернозні ангіоми, дисембріопластичні нейроектодермальні пухлини), післятравматичні рубці, локальні енцефаліти, кортикальна дисплазія, порушення нейрональної міграції. При локалізації епілептогенного вогнища біля функціонально-важливих зон мозку топектомія проводиться під “wake-up” анестезією.
Метою кальозотомії є попередження поширення епілептичної активності з однієї півкулі у другу. Показаннями до кальозотомії є атонічні напади за відсутності вогнищевого ураження, а також випадки виявлення білатеральної синхронізованої епіактивності. Частіше це спостерігається при криптогенних або симптоматичних генералізованих нападах (наприклад, синдром Леннокс-Гасто). Проводять часткову або повну резекцію мозолистого тіла [11]. Така операція рідко спричиняє повне припинення нападів, проте результати доволі позитивні. Ускладнення, що спостерігаються після кальозотомії, здебільшого транзиторні; це можуть бути розлади мови, геміпарез або апраксія.
Гемісферектомія проводиться у дитячому віці, у випадках швидкого прогресування епілепсії. Питання щодо виконання такої операції має розглядатися за наявності ряду факторів, а саме: одностороннього вогнищевого ураження, геміпарезу, односторонньої епілептичної активності, геміатрофії прогресуючих психоінтелектуальних розладів. У таких випадках найчастіше вогнищеві ураження спричиняються вродженими мальформаціями, енцефалітом Расмуссена, хворобою Штурге-Вебера, а також вторинними змінами внаслідок судинної патології. Інфекція, гідроцефалія, інтраопераційні гемодинамічні розлади є найчастішими ускладненнями такої операції [15].
Метою субпіальної резекції є попередження поширення епіактивності, коли епілептогенне вогнище знаходиться у функціонально-важливих зонах мозку. Такі втручання досить поширені, проте результати субпіальної резекції менш задовільні у порівнянні з іншими резекційними операціями.
На сучасному етапі розвитку нейрохірургії все більшого значення набувають методики малоінвазивних хірургічних втручань. У порівнянні з класичними операціями, малоінвазивні не є довготривалими, не потребують інтенсивного анестезіологічного забезпечення, мають значно менший ризик розвитку транзиторного або стійкого неврологічного та психічного дефектів. Щодо питання епілепсії, це стосується виконання стереотаксичних операцій, радіохірургічних втручань з використанням Гамма Ножа, а також електростимуляційних оперативних втручань.
Найбільш поширеним мініінвазивним методом хірургічного лікування епілепсії залишаються стереотаксичні операції [6, 8]. Результати стереотаксичного лікування епілепсії вперше опублікував Spiegel (1958). При таких операціях перевага надається деструкції глибинних структур скроневої частки [12]. Стереотаксичні операції мають ряд переваг. Насамперед, це їх низька травматичність, а також низький ризик розвитку психічних розладів, які зустрічаються при резекційних операціях. При таких втручаннях виконується деструкція лише визначених структур, можна ввести глибинні електроди у попередньо заплановані структури. Це забезпечує широкі можливості для діагностики та локалізації епілептогенного вогнища, надає можливість використовувати різні нейрофізіологічні дослідження.
При скроневій епілепсії, яка супроводжується психоемоційними та інтелектуальними розладами, частіше виконується деструкція мигдалевидного комплексу. Проводиться двовогнищева деструкція. При частих поліморфних нападах ефективною є деструкція мигдалевидного комплексу та вентро-латеральних ядер зорового бугра. Явища агресивності та подразливості добре корегуються виконанням двосторонньої цингулотомії. При скроневій епілепсії ефективними є гіпокампотомія та форнікотомія, суть якої полягає в деструкції склепіння мозку.
У Росії такі операції започаткував Е. І. Кандель (1965), Н. П. Бехтерєв (1967), в Україні — О. О. Лапоногов (1971). Такі хірургічні втручання набули широкого застосування в Україні. На третьому Міжнародному Конгресі нейрохірургів країн Причорномор’я (2001 рік) професор О. О. Лапоногов доповів про результати понад 4,5 тисяч стереотаксичних операцій, серед яких — більше 700 хворих на епілепсію. Результати хірургічного лікування епілепсії у відділенні функціональної нейрохірургії Інституту нейрохірургії неодноразово доповідалися на республіканських та міжнародних семінарах, конференціях, конгресах, а також публікувалися у медичних виданнях [3]. Широкого застосування набули комбіновані операції деструкції глибинних мозкових структур та трансплантації ембріональної нервової тканини. Особливо ефективними вони є за наявності значних психо-інтелектуальних розладів у дітей, хворих на епілепсію.
Стереотаксична радіохірургія в лікуванні епілепсії з використанням установки Гамма Ніж ефективно використовується при певних ураженнях головного мозку, які супроводжуються епілептичними нападами (медіальний скроневий склероз, кавернозна ангіома, гамартома гіпоталамусу).
Метою всіх електростимуляційних хірургічних втручань при епілепсії є посилення гальмівних процесів в окремих мозкових структурах, які спричиняють інгібуючий вплив на міжпароксизмальну діяльність епілептичного вогнища, на виникнення, розповсюдження та генералізацію епілептичних розрядів. Довготривалі стимулюючі електроди імплантувалися здебільшого у головку хвостатого ядра, мозочок (зубчате ядро, передні відділи кори), субталамічне ядро.
Серед електростимуляційних хірургічних втручань провідна роль належить стимуляції блукаючого нерва (СБН), за якої не виконується операція на мозкових структурах. Найкращими кандидатами до СБН є хворі з резистентними до медикаментозної терапії парціальними нападами з або без вторинної генералізації. За одержаними даними, в середньому частота епінападів зменшується на 23–45 %. Зменшення частоти нападів після операції на 75 % та 50 % спостерігалося в 4–15 % та 22–27 % випадків відповідно. Лише у поодиноких хворих вдалось досягти стійкої ремісії [7].
Широкого розповсюдження набули різні методики хірургічного лікування больового синдрому, резистентного до медикаментозної терапії. Існуть різні методики лікування больового синдрому, такі як стереотаксичні деструкції (цингулотомія, таламотомія), установка інтратекальних опіатних помпових систем, глибинна мозкова стимуляція, стимуляція моторної кори.
Стимуляція спинного мозку ефективна при нейропатичному болю в ногах, ішіалгії. При цьому використовують два види електродів: черезшкірні, а також електроди, що потребують ламінектомії.
Глибинна мозкова стимуляція медіального таламуса Vc/Medial Lemniscus ефективна при неспецифічному больовому синдромі. Стимуляція латерального таламуса ефективна при нейропатичному больовому синдромі, периферичній нейропатії, пошкодженнях плечового сплетення, фантомних болях. У деяких випадках проводять стимуляцію перивентрикулярної сірої речовини.
Показаннями до стимуляції моторної кори при больовому синдромі є постінсультні стани та нестерпна тригемінальна невралгія.
Хірургічне лікування психічних розладів, яке в зарубіжній літературі визначається терміном психохiрургiя, є одним із найбільш складних, суперечливих напрямів сучасної нейрохiрургiї. Останнiм часом все частiше почали обговорюватися питання стосовно використання нейрохiрургiчних методiв лiкування у психiатрiї. Це пов’язано з рядом причин: по-перше, визнання психіатрами того факту, що, незважаючи на наявнiсть сучасних видів активної терапії, залишається категорія хворих, у яких консервативне лiкування неефективне; по-друге, успішний розвиток сучасної дiагностичної технiки, а також успiхи експериментальної та теоретичної нейрофiзіологiї, які надають прецизійну діагностичну інформацію, що дозволяє цiлеспрямовано застосовувати нейрохiрургiчнi методи корекцiї психiчних функцiй; по-третє, накопичення досвiду стереотаксичних втручань при деяких неврологiчних захворюваннях, зокрема епiлепсiї, за яких спостерiгалося усунення психiчних розладів.
Ще у 1982 році А. П. Ромоданов, О. М. Коновалов, Е. І. Кандель, Н. Я. Васін опублікували в журналі “Вопросы нейрохирургии” проблемну статтю про сучасну психохірургію, наголошуючи, що в останні десятиліття питання психохірургії зовсім не висвітлювалися в СРСР. Психохірургія — це використання нейрохірургічних методів лікування та корекції розладів психічних функцій, що стають актуальною проблемою, яка потребує наукового і практичного вирішення. Проте це призвело до розбіжностей у поглядах психіатрів.
Широке впровадження нейрохірургічних операцій при лікуванні епілепсії, зафіксовані зміни психіки після операцій поставили перед нейрохірургами України необхідність розробки показань до оперативних втручань для корекції психічних розладів, методик їх виконання. Накопичений досвід корекції психічних розладів за допомогою операцій надав можливість стверджувати, що психо-хірургічному лікуванню підлягає не власне хвороба, а окремі психопатологічні синдроми, незалежно від того, в структуру якого захворювання вони входять. Можна вважати доведеним, що розвиток окремих психопатологічних синдромів знаходиться в достовірно встановленому причинно-наслідковому зв’язку з патологічно підвищеною активністю конкретних мозкових структур — мигдалевидне ядро, гіпокамп, гіпоталамус, медіальна лобна кора тощо. На сьогодні можна окреслити коло психопатологічних синдромів, за яких у випадках повної неефективності всіх видів медикаментозного лікування слід вдаватися до хірургічних втручань. Це стани агресивності, збудження з асоціальною поведінкою, нав’язливі стани, кататонії, депресивні стани, які окремо або комплексно як складові елементи входять до клінічної картини, що розвивається при епілепсії (насамперед скроневої), деяких формах неврозів, синдрому ля Туретта. При лобній формі епілепсії мають місце психомоторні порушення, розлади абстрактного мислення, неадекватна поведінка.
Лiтературнi данi засвiдчують перспективнiсть застосування хiрургiчного лiкування тяжких психiчних розладiв, проте на сьогодні залишаються невирішеними багато питань, що стосуються психохiрургiї. В першу чергу, це стосується морально-етичного аспекту.
Багаторічний досвід застосування функціональної нейрохірургії засвідчує її високу ефективність та інтенсивне впровадження у лікуванні різноманітних хвороб нервової системи. Клінічні результати функціональних операцій стимулюють подальші експериментально-клінічні та технологічні дослідження, спрямовані на розширення показань до використання цих методик у клінічній практиці, їх удосконалення та пошук нових нейрохірургічних втручань з метою покращення порушених функцій нервової системи. На теперішній час найбільш перспективними напрямами розвитку функціональної нейрохірургії вчені вважають удосконалення систем глибинних мозкових електродів, методик клітинної трансплантації та генної терапії. Вже зараз в деяких клініках виконуються експериментально-клінічні дослідження, спрямовані на вивчення дії генів, введених у клітину з метою зміни її функціональної активності при паркінсонізмі. Вивчається дія модуляторів синтезу допаміну, нейронального фактора росту, при епілепсії — доставка ГАМК-ергічних генів.


Література

[1] Зозуля Ю. П., Лапоногов О. О., Костюк К. Р. Перспективи нейрохірургічного лікування психічних захворювань// Журн. Академії медичних наук України. – 1997. – Т. 3,№ 1. – С. 45–59.
[2] Лапоногов О. А., Цымбалюк В. И. Отдаленные результаты лечения больных с синдромом миоклонус-эпилепсия стереотаксическими операциями. В кн.: Хирургическое лечение эпилепсии. – Тбилиси: Мецниереба, 1980. –С. 49–51.
[3] Лапоногов О. О., Костюк К. Р. Стереотаксичні операції у комплексному лікуванні хворих на епілепсію//Укр. мед. альманах. – 1999. – Т. 3. – С. 43–46.
[4] Цимбалюк В. І., Лапоногов О. О., Костюк К. Р. Аспекти впливу нейротрансплантації на епілептичну активність головного мозку// Укр. мед. часопис. – 1998. – Т. 4 (6). – С. 5–16.
[5] Цимбалюк В. І. Консервативне лікування епілепсії// Укр. нейрохірургічний журнал. – 2000. – № 3. – С. 99–104.
[6] Шрамка М., Чхенкели С. А. Эпилепсия и ее хирургическое лечение. – Братислава: ВЕДА, 1993.
[7] Amar A. P., Heck C. N., Levy M. L. et al. An Institutional Experience with Cervical Vagus Nerve Trunk Stimulation for Medically Refractory Epilepsy: Rational, Technique, and Outcome// Neurosurgery. – 1998. – Vol. 73, №6. – P. 1265–1280.
[8] Blume W. T., Parrent A. G. Stereotactic amygdalohippocampotomy for the treatment of medial temporal lobe epilepsy// Epilepsia. – 1999. –
Vol. 40 (10). – P. 1408–1416.
[9] Ganz J. C. Gamma Knife Surgery A Guide for Referring Physicians. – Wien, New York: Springer-Verlag, 1993.
[10] Jones D. S. Regeneration in the central nervous system – pharmacological innervation, xenotransplantation and stem cell transplantation. Rewie//Clin. anat. – 1998. – Vol. 11, № 4. – P. 263–270.
[11] Snead O. C. Surgical treatment of medically refractory epilepsy in childhood// Brain Dev. – 2001. – Vol. 23 (4). – P. 199–207.
[12] Spencer D. D. Postscript: Should there be a surgical treatment of choice and if so how should it be determined? In: Surgical treatment of epilepsies/ Ed. J.Engel. Raven Press. – New York, 1987. – P. 477–484.
[13] Spiegel E. A., Wycis H. T., Marks M. et al. Stereotaxic apparatus for operations on human brain// Science. – 1947. – Vol. 106. – P. 349–350.
[14] Spiegel E. A., Wycis H. T., Baird M. W. Long-range effects of electropallidoansotomy in extra-pyramidal and convulsive disorders// Neurology. – 1958. – V. 8. – P. 734–740.
[15] Villemure J. G., Rasmussen T. Functional Hemispherectomy: methodology// J. Epilepsy. – 1990. – Suppl. 13. – P. 177–182.


Статьи на похожую тематику:

1. Сучасні аспекти патогенезу, діагностики та лікування акушерського і гінекологічного сепсису

2. Плацентарна недостатність: сучасні аспекти патогенезу, діагностики, профілактики та лікування

3. Вірний лицар нейрохірургії

4. А.б.Волосянко, І.С.Лембрик Клініко-параклінічні особливості синдрому функціональної диспепсії у дітей шкільного віку: принципи діагностики та лікування

5. Медичні аспекти Чорнобиля: проблеми тиреоїдної патології

6. Молекулярно-генетичні аспекти трансплантації гемопоетичних клітин

7. Ранній ревматоїдний артрит: клініко-патофізіологічні аспекти

8. А.М.Щербінська Медичні аспекти проблеми ВІЛ/СНІД в Україні

9. Л. М. Вовк Деякі аспекти специфічної терапії при дифтерії (огляд літератури)

10. Л. А. Пиріг Урологічна патологія в практиці терапевта-нефролога: диференціально - діагностичні аспекти



зміст