Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Безумство Геніїв

О. А. Рощин, О. С. Голубничий


Останнім часом як y науковій, так і в публіцистичній літературі все частіше порушується питання взаємозв’язку між певними захворюваннями та геніальністю. Звичайно, на перший план висуваються психічні захворювання. Зі слів одного з першопроходців психіатрії як науки Мореля: “Немає жодного високого розуму без певної дурості”. Давньогрецький філософ, засновник об’єктивно ідеалістичного напряму Платон взагалі вважав: “Маячення зовсім не захворювання, а навпаки — найвище благо”. Демокрит вважав, що психічно здорова людина не може бути дійсно поетом. Відомий німецький психіатр XIX століття висловлював думку: “Сучасні письменники, поети, художники та філософи з їх шанувальниками є величезною лікарнею для психічнохворих”. В свою чергу, письменники не заперечували цього вислову. Так Шилінг, Моро, Гоген писали: “Геній є нібито нервовою ненормальністю, яка нерідко переходить у дійсне божевілля”. А художник Жан де Буфе зазначав: “Я впевнений, що божевілля — позитивне явище, дуже плодотворне, дуже корисне і цінне. Його дія на геніїв людства взагалі не здається мені чимось нездоровим, навпаки — воно животворче і бажане. У мене не створюється враження, нібито наш світ переповнений безумством, навпаки — нам його дуже не вистачає”. Подібної думки дотримується і наш сучасний співвітчизник професор кафедри психіатрії Кримського медичного університету
В. П. Самохвалов: “Складається враження, що всі душевнохворі — генії”.
Як асоційовані з геніальністю хвороби найчастіше розглядаються шизофренія, епілепсія, маніакально-депресивний психоз, алкоголізм, наркоманія і навіть прогресуючий параліч. У свою чергу, це виступає негативним прикладом і призводить до деморалізації суспільства. В Україні
15 років тому внаслідок політичних реформ відбулася втрата генеральної мети і принципів стосунків між людьми. На сучасному етапі відбувається пошук нових пріоритетів, і тому негативний наслідок від такої не досить обґрунтованої точки зору виступає досить гостро.
У багатьох книгах про видатних сифілітиків, серед яких найбільш відомою є “Великі сифілітики” Шпрингера, представлено великий список знайомих прізвищ. При цьому робиться спроба довести, що нібито бліда спірохета здатна пробудити талант у людини, а прогресивний параліч вважається хворобою обраних. Підставою для таких припущень є недостатня вивченість патогенезу цього захворювання. Справа в тому, що серед усіх хворих на сифіліс лише невелика кількість осіб страждає на прогресивний параліч. З іншого боку, дещо викривлено розцінюється клінічна картина захворювання…
На нашу думку, “разом з чимось” ні в якому разі не дорівнює “через це”. З глибоким сумом ми наводимо приклади того, як прогресивний параліч призвів до руйнування психіки багатьох геніальних людей.
У Києві загальновідомою є психіатрична лікарня ім. Павлова. На території цієї лікарні розташована одна з найдавніших церков — Кирилівська, збудована у ХІІ столітті. В процесі реставрації з травня по листопад 1884 року у відновленні її розписів брав участь Михайло Олександрович Врубель. В процесі своєї роботи як позерів для написання святих він використовував психічнохворих. Набожні, які спостерігали за цим процесом, неодноразово попереджали Врубеля, що він поплатиться за своє богохульство. Пророцтво не пройшло стороною. Через деякий час він заразився сифілісом, а з 1902 року страждав на прогресивний параліч. Спочатку захворювання протікало з маяченням величі (з ідеями величності, захоплюючи весь космос і все людство), потім він займався самопригніченням, казав про свої неймовірні й смертні гріхи та хотів накласти на себе руки. З часом сифіліс вразив орган зору художника, що призвело до повної сліпоти. В 40 років Врубель одружився і в нього народився син з ознаками ураження сифілісом центральної нервової системи. Дитина дуже скоро померла.
Врубеля лікували такі відомі психіатри, як Бехтєрєв, Сербський та інші. Дещо менш відомим є його особистий лікар Федір Арсенійович Усольцев, який опублікував мемуари, в яких писав: “Часто доводиться чути, що творчість Врубеля — хвора творчість. Я довго і уважно вивчав Врубеля і вважаю, що його творчість — не лише тільки нормальна, але й така могутня, що навіть жахлива хвороба не змогла її зруйнувати”. Проте творчість Врубеля в період захворювання вважалася відносно здоровою не тому, що мистецтво перемогло страждання, а тому, що Врубель не дожив до того жахливого кінця, коли його психіка була б остаточно розчавлена спірохетою. Врубель помер від запалення легень, від якого свідомо відмовлявся лікуватися, немов передчуваючи майбутнє страшне недоумство.
На відміну від Врубеля, Мопассан не зміг уникнути такого кінця. З 43 років свого життя три роки він був геть божевільний. Його мозок помер, а тіло продовжувало жити. При цьому період його творчості припадає на останні 12 років життя. Мопассан заразився сифілісом у 1876 році, і вже через два-три місяці симптоми захворювання стали явними. Перші 10 років хвороба майже не турбувала письменника, тому що початкові зміни психіки були схожі з загальноприйнятим уявленням про поведінку богемних особистостей. Мопассан став досить активним, жвавим, продуктивним, багато працював. Його настрій був ейфорійним, стійкі уподобання зникли, а світогляд перестав бути стабільним. Фактично літературна діяльність Мопассана збігалася з часом зараження, що придало його творчості певного цинізму. Щодо обраних письменником сексуальних тем, на нашу думку, причина полягає не в прогресуючому паралічі — в своїх творах він віддзеркалював свій розпусний спосіб життя. У нього було багато жінок, але з жодною не сформувалися тісні стосунки. Єдиною жінкою, яку він дійсно любив і цінував, була його мати, яка також була жінкою легкої поведінки і не відзначалася високими моральними якостями. Таким чином, підвищений літературний інтерес Мопассана до розпусти був лише наслідком Едипового комплексу. Проте швидкий розпад психіки призвів до згасання його таланту, про що свідчать останні розповіді письменника. Відчуваючи психічні зміни, Мопассан почав цікавитися психіатрією і часто відвідував демонстрації гіпнозу професора Шарко (до речі, серед відвідувачів цих сеансів був і Фрейд). Зібравши достатньо інформації про божевілля, він написав страшну книгу “Орля”, в якій дзеркально точно відтворив своє трагічне майбутнє.
Незадовго до того, як симптоми хвороби стали явними, Мопассан відвідав відкриття пам’ятника Флоберу Рауні, де його поведінку спостерігав, а з часом описав поет Жозе-Марія де Ередія: “Мопассан був знаменитим, багатим і могутнім. Йому заздрили. Проте ніхто не був більш нещасним, ніж він… Він довго розповідав про свою меланхолію, про тяготи свого життя, про прогресуюче захворювання, про поступову втрату зору і пам’яті, про очі, які зненацька перестають бачити, про ніч, яка оточує його, про сліпоту, що триває чверть години, півгодини, годину… Потім, коли зір повертається, квапливо, в лихоманці творчості зненацька відмовляє пам’ять”. У цьому і полягає трагедія сифілітика: як би піднесено і легко не відчував він себе після зараження, як високо не оцінював би себе, — за все це настає розплата. Та чим вищий підйом сил спочатку, тим швидше і глибше руйнується психіка.
На сьогоднішній день дане захворювання діагностується досить легко. А в ті часи, до винаходу Вассермана, ставити діагноз сифілісу центральної нервової системи було досить важко. Це було до снаги лише дуже досвідченим клініцистам. На жаль, жоден з лікуючих психіатрів Мопассана — ні Шарко, ні Дежурін — цього зробити не змогли. З іншого боку, правильний діагноз ні до чого б не призвів, зважаючи на відсутність у ті часи ефективних методів лікування.
Незадовго до того, як хвороба стала катастрофічно прогресувати, у Мопассана з’явився симптом двійника (впізнавання в сторонніх людях знайомих). Цей симптом може спостерігатися за різних хвороб (шизофренія, пухлини мозку, органічні ураження мозку) і завжди є прогностично несприятливим. Про цей факт знали ще давні народні мудреці. Стародавня німецька приказка проголошує: “Якщо з’являється двійник — скоро прийде смерть”. Через чотири роки після першої появи у Мопассана двійника він помер, будучи глибоко дементним.
Інша визначна людина була повною протилежністю Мопассану і характеризувалася цнотою і страхом перед жінками, але також була позбавлена розуму цією безжалісною хворобою. Мова йде про відомого німецького філософа-волюнтариста Фрідріха Ніцше. На думку багатьох авторів, його зараження цією хворобою відбулося ще в утробі матері. Цей душевний недуг отруїв останню чверть життя філософа.
Ще з юнацьких років у Ніцше спостерігалися несподівані втрати свідомості, головні болі, зорові порушення, паранояльна симптоматика. Однак це були лише перші передвісники майбутньої бурі. Одного разу, в студентські роки під час канікул Ніцше мандрував до Йейну і Веймару. Перебуваючи в романтичному настрої духу і розмірковуючи про щастя та красу природи, він зненацька почув нелюдський крик, що доносився з-за стін божевільні, яка була неподалік. “Так! У цьому чудовому світі є нещасні! Однак що це таке, це нещастя?” — сумно сказав він. Так судилося, що з часом він отримав відповідь на своє запитання.
Восени 1888 року великий інтелект Ніцше почав згасати. Творчість філософа втратила характерні моральні пошуки. Він відчував, що хвороба підступає до нього. В одному з листів другу він писав: “Я перебуваю в стані хронічної подразливості, у якої в кращі миті я беру реванш, зовсім не самий кращий — все це має вигляд надмірної жорстокості”. Такий настрій простежується і в останніх його творах, в яких Ніцше намагався в останній раз зібрати всі спогади і враження життя. Ось назви глав: “Чому я такий обережний”, “Чому я такий розумний”, “Чому пишу такі гарні книги”, “Чому я доля”. Свій останній твір він назвав “Ecce Homo”, який вже повністю свідчив про його божевілля. 9 січня всі друзі філософа одночасно отримали абсолютно безглузді листи, в яких він підписувався “розіп’ятий”. З них стало ясно, що Ніцше збожеволів. Один з друзів відразу приїхав і знайшов Ніцше під наглядом господарів його житла; він грав на піаніно ліктем, співав і кричав во славу Діонісу. Він був госпіталізований до Базельської лікарні, де прожив останні 10 років свого життя. Перші роки були нестерпними, останні спокійнішими, іноді навіть з’являлися надії на одужання. Інколи Ніцше згадував про свої твори і питав: “Чи я не писав чудових книг?”
Інтелект, що загинув, врятувати було неможливо; проте недоторкана його душа залишилася ніжною й чутливою до кожного нового враження. Одного разу, під час недовгої прогулянки Ніцше побачив на узбіччі дороги гарненьку маленьку дівчинку. Він підійшов до неї, зупинився, підняв волосся, що спадало їй на лоб і, з посмішкою дивлячись в її цнотливе обличчя, сказав: “Насправді, ось уособлення невинності”. Фрідріх Ніцше помер 25 серпня 1900 року.
Ці сумні приклади прогресивного паралічу свідчать про те, що бліда спірохета не викликає геніальність, а є її руйнівною силою. На жаль, довгий список сифілітиків не вичерпується зазначеними визначними особами, і було б несправедливо не згадати ще деякі прізвища.
Якщо підходити до питання в хронологічному порядку, то напевно пальма першості належить Христофору Колумбу. Адмірал заразився сифілісом від корінних жителів вперше відкритих земель. Під час своєї третьої подорожі він постійно скаржився на нестерпний головний біль, безсоння, жар. Колумб почав чути “голоси” і вважав себе посланцем бога.
Людвіг Ван Бетховен, німецький композитор, почав глухнути, у нього виникали періоди поганого самопочуття, які змінювалися нападами безглуздої ейфорії, що притаманна останній стадії сифілісу, яку сам Бетховен назвав “мій зелений монстр”. Саме в цей період він створив один з найвідоміших своїх творів — Дев’яту Симфонію з фінальною одою “До радості” на слова Шилера.
Австрійський композитор Франц Шуберт ніколи відкрито не визнавав, що хворіє на сифіліс, хоча саме сифіліс став причиною його смерті, яка наступила у віці 31 року після семи років агонії. Шуберт заразився цією хворобою в 1822 році, а в останні роки життя напади тяжкої депресії змінювалися періодами активної творчості. До часу своєї смерті композитор написав понад тисячу творів. В останні роки життя він писав: “Відходжу до сну і сподіваюся, що більше ніколи не прокинуся”. Після смерті Шуберта його лікар, який, до речі, лікував і Бетховена, записав, що смерть настала внаслідок останньої стадії сифілісу.
Президент Сполучених Штатів Лінкольн і його дружина, незважаючи на офіційну інформацію, на думку Хайдена, страждали на сифіліс. Президента атакували напади меланхолії з явищами вираженої іпохондрії, на зміну яким приходили напади ярості. Деякі люди, що знали президента, порівнювали його з Люцифером.
Ірландський письменник Джеймс Джойс заразився сифілісом в одному з публічних будинків Найт-Тауна. Після цього він заразив свою дружину і дитину, яка була ще в утробі матері. Новонароджена дитина мала тяжкі психічні розлади. Сам письменник страждав від головних болей, нападів депресії, параної. В своєму безсмертному творі “Улісс” він блискуче змалював свою особисту трагедію.
Історії також відомо, що прогресивний параліч зруйнував життя Генріха Гейне, Н. В. Гоголя, А. Доде, Жуль де Гонкура, Карла Лінея, Стефана Малларме, Мао Цзе Дуна, Едуарда Мане, Альберта Ейнштейна.
Як і на будь-яке інше захворювання, на сифіліс може захворіти будь-яка людина. В минулі століття це захворювання було досить розповсюдженим, і тому на нього страждали як звичайні, так і обдаровані люди. При цьому бліда спірохета, маючи сильну руйнівну дію щодо нервової системи, призводила до однаково трагічних наслідків у вигляді глибокого незворотного недоумства, за якого вже не існувало різниці між талановитим і неталановитим пацієнтом.
Питання, чому в одних випадках бактерія викликає прогресивний параліч, а в інших — ні, і досі залишається загадкою. На нашу думку, це зумовлено не лише особливостями збудника, а й біологічними особливостями організму, його реактивністю й іншими індивідуальними характеристиками.
У будь-якому разі, генії, як і прості люди, можуть хворіти на будь-яке захворювання, але жодне з них не здатне зробити людину геніальною.


Література

[1] Буянов М. И. Лики великих, или Знаменитые безумцы. – М.: Российское общество медиков-литераторов, 1994.
[2] Даниэль Г. Жизнь Фридриха Ницше. –Рига, 1991.
[3] Липанов Р. Г. К вопросу о вырождении// Таврический журнал психиатрии. – 2002. – Т. 6, № 3. – С. 95–103.
[4] Самохвалов В. П. Психический мир будущего. – Симферополь: КИТ, 1998. – С. 23.


Статьи на похожую тематику:



зміст