Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Л. В. Тимошенко
Гострий і хронічний гемодіаліз — з історії розвитку. Точки зіткнення — гепарин

Грехем спроектував діалізатор у формі “обруча”, експериментально довів закони дифузії та осмосу, що стали класичними і є основою сучасного діалізу. Процес дифузії кристалоїдів через напівпроникну мембрану був названий діалізом


Л. В. Тимошенко, заступник генерального директора з питань видавництва, ”Журнал сучасного лікаря. Мистецтво лікування”


1828 р. — німецький хімік Воглер (Wohler) синтезував сечовину і описав її молекулярну структуру.
1854 р. – шотландський професор хімії Томас Грехем опублікував працю “Осмотична сила”, де вперше описав застосування напівпроникної мембрани з обробленого пергаменту для розділення колоїдних і кристалоїдних розчинів. Грехем спроектував діалізатор у формі “обруча”, експериментально довів закони дифузії та осмосу, що стали класичними і є основою сучасного діалізу. Процес дифузії кристалоїдів через напівпроникну мембрану був названий діалізом..
1913 р. – Джон Джекоб Абель і його колеги проводили експериментальні дослідження на нефректомованих собаках за допомогою створеного ними апарата “vividiffusion”, названого штучною ниркою.. Вони продемонстрували, що за його допомоги у тварин могли бути видалені істотні кількості небілкового азоту. Проте площа діалізуючої поверхні (0,32 м2) в їх апараті була невеликою і недостатньою для застосування у людини. Абель використав як протизгортальний засіб гирудин, який отримував за власною методикою руйнування голівок п’явок.
жовтень 1924 р. – перший клінічний гемодіаліз хворому на уремію виконав лікар із Німеччини Джордж Хаас.
1925 р. – той самий Джордж Хаас після багатьох невдач зміг виробити свою першу партію гепарину (необхідно нагадати, що першовідкривачем гепарину був молодий американський студент-медик з Бостона Джей Маклін, який працював у фізіологічній лабораторії шпиталя Джона Хопкінса в Балтиморі, екстрагував гепарин із печінки собак і першим описав його антикоагулянтні властивості). Цю подію можна вважати революційною не тільки для розвитку гемодіалізу, але і для медичної науки в цілому.
1927 р. – Хаас отримав в експериментах на тваринах високу ефективність гепарину та вперше використав його в лікуванні хворого гемодіалізом. Таким чином, Джордж Хаас багато зробив для розвитку гемодіалізу — розробив діалізатор з більшою поверхнею мембрани, знайшов робочу мембрану з адекватним рзподіленням крові, застосував насос по крові й очищену форму гепарину.
1933 р. – промислове виробництво гепарину.
1935 р. – створення ефективних целофанових мембран.
1937 р. – Вільям Толхаймер з Нью-Йорка опублікував результати своїх експериментів з нефректомованими собаками. Він модернізував пристрій Абеля, замінив колодієву мембрану більш доступною й ефективною целофановою мембраною, як антикоагулянт використовувався гепарин, недоліком була мала площа поверхні мембрани.
1943 р. – голандський лікар Вільям Кольф, який почав експериментувати з першими власними конструкціями апарата “штучна нирка” ще до початку Другої Світової війни, створив апарат з великою поверхнею мембрани, придатний для клінічного застосування. У 1943–1944 рр. за допомогою його апарату лікувалося 15 хворих, і тільки один вижив. Це був чоловік, у якого гостра ниркова недостатність розвинулася на фоні лікування сульфаніламідами часточкової пневмонії — анурія на фоні лікування сульфаніламідами була на той час частим ускладненням. Хворому була проведена одна процедура гемодіалізу зі зниженням сечовини крові з 220 до 102 мг %, наступного дня у хворого поновився діурез, але сам Кольф вважав, що застосування штучної нирки не було визначальним фактором в одужанні цього хворого.
1945 р. – першою хворою, що вижила завдяки лікуванню штучною ниркою, вважається 67-річна жінка, яка поступила до Кольфа 3 вересня 1945 р. з ГНН, що розвинулася внаслідок застосування сульфаніламідів, призначених їй з приводу холециститу. Стан хворої прогресивно погіршувався. Рівень сечовини крові підвищився з 200 до 400 мг %. Гемодіаліз продовжувався 11 годин. Кольфу вдалося вивести хвору з уремічної коми. Функція нирок поновилася, хвора залишилася живою.
11 вересня 1945 р. Кольф продемонстрував, що його пристрій ефективний для лікування хворих з ГНН. Це було критичною віхою в розвитку гемодіалізу, тому що вперше було усвідомлено її грандіозний потенціал.
1946 р. – Кольф видав свою фундаментальну працю “Нові шляхи лікування уремії”, що стала першим у світі керівництвом з лікування хворих гемодіалізом.
1945 р. – паралельно у Швеції група дослідників, очолювана Нільсом Олвалем, почала гемодіаліз на нирці. Клінічний діаліз у Швеції було розпочато в 1946–1948 рр. Олваль почав експерименти з розробки “приживлюваних” катетерів на кроликах. Він першим описав техніку артеріовенозного шунтування, але вибір матеріалів (скляні канюлі) не забезпечував довготривалого функціонування судинного доступу.
Слід вважати, що роботи Кольфа й Олваля стимулювали появу діалізних бригад, а також розробку і промислове виробництво апаратів “штучна нирка” (АШН) в усьому світі.
1960 р. – у норвезькій університетській клініці в Осло доктором Фредеріком Кіїлом був модернізований існуючий тоді діалізатор, що забезпечило більшу робочу поверхню, при цьому зменшився об’єм заповнення кров’ю. В результаті заміни целюлозно-ацетатної мембрани на купрофанову підвищилася ефективність діалізатора — він став легким у користуванні, не потребував насоса по крові.
1960 р. – початок хронічного гемодіалізу. Це стало можливим завдяки тому, що Белдингу Скрибнеру та Вейну Квінтону вдалося вирішити проблему довготривалого судинного доступу.
10 квітня 1960 р. Квінтон, Діллард і Скрибнер вперше повідомили про пристрій, що дозволив проводити повторні процедури гемодіалізу хворим з ХНН. Дві канюлі з тонкостінних тефлонових трубок імплантувалися в променеву артерію та підшкірну вену в нижній частині передпліччя. Зовнішні кінці шунта поєднувалися вигнутою тефлоновою байпасною трубкою. Першим хворим, якого лікували хронічним гемодіалізом, став 39-річний машиніст Клайд Шилдс, який поступив до центру гострого гемодіалізу Вашингтонського університету з прогресуючою нирковою недостатністю; 9 березня 1960 р. йому було встановлено артеріовенозний шунт. Другим хворим був Харві Гентрі, 23-річний продавець взуття; артеріовенозний шунт йому було імплантовано 23 березня 1960 р. Результати лікування обох пацієнтів виявилися вдалими — вони були повністю реабілітованими хронічними діалізними хворими. Цікавими є також історичні відомості про те, що Клайд Шилдс прожив понад 11 років на інтермітуючому гемодіалізі та помер у 1971 р. у віці 50 років від інфаркту міокарда. Харві Гентрі у 1968 р. було виконано пересадку нирки від матері і він помер під час гри у гольф від інфаркту міокарда в 1987 р., через 27 років від початку лікування.
1964 р. – у Вашингтонському університеті в Сіетлі біоінженер Бебб із колегами розробили концепцію пропорційного змішування концентрованих діалізних розчинів з водою. Була створена система централізованого приготування діалізуючого розчину з концентрату. Ця система була розрахована на 10 діалізних місць. Вона мала 3 пропорційні насоси, у тому числі і для бікарбонатного концентрату, необхідність в якому відпала після розробок Міона і співавторів (вони запропонували бікарбонатний діалізуючий розчин замінити ацетатним для вирішення проблем, пов’язаних з преципітацією карбонату кальцію та магнію. Ця пропозиція базувалася на відкритті того, що ацетат натрію може бути джерелом лугів.. Ацетат став стандартом діалізу і продовжував використовуватися до середини-кінця 70-х рр.).
70-ті рр. – Бебб та співавтори сконструювали мінісистему для домашнього діалізу. В цій системі використовувалося пропорційне розведення концентрату для індивідуальних машин, що у подальшому стало прототипом приліжкових діалізних систем, які використовуються зараз у всьому світі. Цікаво, що ці апарати потім повернулися у лікарні, тому що забезпечували моніторинг діалізних параметрів і дозволяли підбирати склад діалізату для потреб окремих хворих — перевага, недоступна для центральних систем.
1964 р. – доктором Джеком Чиміно спільно з Майком Бресчіа та Кеном Еппелом був виконаний перший діаліз з використанням артеріалізованої вени. З’явилася та почала широко використовуватися артеріовенозна фістула, що допомогла підвищити інтерес до хронічного діалізу.
1967 р. – Ричард Стюарт з Мічиганського університету після 11 років попередньої роботи розробив порожнистоволоконні (так звані “капілярні”) діалізатори.
1973 р. – ухвалення в США закону з фінансування діалізної програми через систему Соціального забезпечення. З появою адекватного фінансування центри почали розширюватися та засновуватися всюди в Сполучених Штатах. Після цього й інші країни почали ухвалювати такі програми.
1977 р. – Мартін Феверо, керівник Центру контролю та попередження захворювань у США, зі співавторами опублікували рекомендації з попередження гепатиту В на гемодіалізі. Сутність рекомендацій — тестування всіх хворих на поверхневий антиген В та у випадку його виявлення — проведення таким хворим процедур гемодіалізу на окремих машинах та з окремим персоналом, а також ретельне очищення та дезінфекція поверхонь обладнання. Результати були приголомшливими — поширення гепатиту В серед хворих та персоналу знизилося у 10 разів.
Середина 70-х рр. – використання діалізаторів з більшою поверхнею підвищило ацетатне навантаження на хворих. Це призвело до збільшення гемодинамічних ускладнень під час гемодіалізу та подальшому поверненню бікарбонатного діалізу з роздільними (окремими) пропорційними насосами.
1985 р. – початок застосування еритропоетину для лікування анемії у діалізних хворих.
1985 р. – розробка Франком Готчем і Джоном Сарджентом критеріїв оцінки адекватності діалізу.


Статьи на похожую тематику:

1. Протокол надання медичної допомоги хворим на гострий перикардит, хронічний конструктивний перикардит

2. С.О.Крамарєв, І.В.Шпак, Л.А.Большакова Вивчення ефективності препарату "Лактофільтрум" у дітей, хворих на гострий вірусний гепатит А

3. Гіпотрофія чи хронічний розлад живлення?

4. Хронічний обструктивний бронхіт: сучасні технології лікування

5. А. М. Василенко, В. І. Фесенко, С. В Швець Хронічний вірусний гепатит В. Корекція імунологічних та мікроциркуляторних порушень

6. А.Д.Вовк, Ж.Б.Клименко, П.А.Дьяченко Вивчення ефективності препарату Лактофільтрум у хворих на хронічний гепатит С

7. Тенденції і перспективи розвитку хірургічних втручань у колопроктології

8. О.Я.Дзюблик Перспективи розвитку лабораторної діагностики в Україні

9. Г. Д. Жабоєдов, О. І. Куриліна, О. В. Петренко Роль оксиду азоту в розвитку глаукоми

10. І.П.Козярін Патогенетичні механізми розвитку остеопорозу як основа для обґрунтування оздоровчого харчування



зміст