Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Юрій Віленський
Професор Микола Проданчук: “Токсикологію в океані хімічних небезпек можна порівняти з лоцманом профілактичної медицини. Тож це — наука передбачень і водночас — швидкого реагування”

Інколи адреса знаходження наукової установи неначе символізує вектори її призначення та завдань. Щодо розташування Інституту екогігієни і токсикології ім. Л. І. Медведя маємо в даному сенсі знакову паралель. Адже цей заклад на вулиці Героїв Оборони — ЕКОГІНТОКС — є провідною науковою інституцією як в Україні, так і в межах СНД з питань гігієни, токсикології, професійної та екологічно залежної патології, насамперед, в реєстрі хімічних ризиків, ушкоджень та небезпек. Фактично маємо непересічний сучасний дослідницький комплекс у цих галузях з концентрацією найкваліфікованішої наукової думки у цих проблемах. Знаменно, що з ініціативи ЕКОГІНТОКСу та Товариства токсикологів України в Києві нещодавно відбувся ІІ Національний з’їзд токсикологів, який за науковим представництвом набув характеру високоавторитетного міжнародного форуму. З доповідями на ньому, зокрема, виступили Президент Євротоксу професор Роберт Круз і Голова товариства токсикології Російської Федерації професор Борис Курляндський. Щодо віх літопису самого інституту, тут наближаються значні дати. В листопаді виповнюється 40 років від дня заснування закладу, в цьому році минуло 80 років від дня народження видатного вченого-токсиколога члена-кореспондента АМН України Юрія Соломоновича Кагана, а в наступному році минає сторіччя від дня народження фундатора НДІГІНТОКСу — попередника сьогоднішнього центру розвитку гігієнічних та токсикологічних наук — академіка АМН СРСР Левка Івановича Медведя.
В осяянні цих зближень ми і починаємо розмову з директором ЕКОГІНТОКСу, членом-кореспондентом АМН України, професором Миколою Проданчуком.


— Шановний Миколо Георгійовичу, в грудні, коли вийде цей номер журналу, Ви відзначаєте 50 років від дня народження. Тож дозвольте щиро привітати Вас з першим знаменним життєвим ювілеєм. Та естафета цього грудня — десятиріччя Вашого перебування на посту директора цього славетного інституту. Такий термін, безперечно, дозволяє осягнути науковий шлях токсикології в стінах відомого закладу об’єктивним поглядом.
— Мабуть, відповідь на Ваше запитання слід розпочати з постаті академіка Л. І. Медведя як організатора інституту. Не будемо торкатися в подробицях його легендарної біографії, бо це справжня сага життя. Щодо мети створення інституту, вчений першим у світі задекларував, що впровадження пестицидів — засобів хімічного захисту рослин, а також полімерів та токсичних мас — цих винаходів та знарядь цивілізації — конче потребує превентивного гігієнічного та токсикологічного регламентування і впровадження. Фактично то було стратегічне випередження нинішніх часів, бо й у ХХІ сторіччі “зелену революцію” аж ніяк не згорнуто, і людство в своїй аграрній складовій не тільки не відмовляється від використання таких речовин, а навпаки — надзвичайно широко використовує пестициди та інші подібні засоби. Та й інші різновиди хімічного пресингу є реаліями існування людства, вимагаючи наукової протидії. Це, скажімо, промислові інтоксикації, експансія отруєнь сурогатами алкоголю, побутові нещасні випадки, фармакологічні ускладнення тощо.
Ось справді кардинальні наріжні елементи такої протидії численним хімічним агресіям, які Левку Івановичу вдалося закласти, до того ж — на потужному базисі науково-дослідного інституту союзного значення, тобто з відповідним проектуванням, розгалуженнями і вагомим державним фінансуванням. Вчений з виразними практичними позиціями, він заснував чотири фундаментальні напрями в програмі інституту: розвиток токсикології, гігієни, аналітичної хімії і клінічної медицини стосовно призначення та потенціалу ВНДІГІНТОКСу.
В токсикологічному плані йшлося про розвиток експериментальної і профілактичної токсикології пестицидів, тобто масиву відповідних отруйних речовин для захисту рослин від шкідників — аби вони не шкодили здоров’ю людини. Відразу ж, виходячи з вітчизняного та світового досвіду, керівник інституту генеральним напрямом обрав моделювання токсикологічних ситуацій. Ясна річ, водночас прокладалися і відповідні мости в гігієну або, інакше кажучи, в превентологію, дисципліну попередження в даному вимірі — від гігієни робочого місця, гігієни довкілля — до гігієни населених пунктів і гігієни харчування. Інструментарієм та вирішальним способом експертного вивчення токсикантів з екстраполяцією на гігієнічні вимоги стала, зрозуміло, аналітична хімія. Цей підрозділ, з високим кадровим та лабораторним забезпеченням, включаючи прилади та реактиви, слугував багато в чому підвалиною розгорнутих робіт. І в цьому сенсі варто зазначити, що і нині такому напряму приділяється постійна і надзвичайна увага, причому йдеться, зокрема, про квантові хімічні дослідження.
І, врешті, було засновано потужний клінічний відділ — з поліклінікою, алергологічним, неврологічним та іншими клінічними підрозділами, відповідним реєстром для вивчення, попередження і лікування інтоксикацій хімічного генезу. Колектив нового інституту працював наполегливо та інтенсивно. Досить сказати, що до 1985 року було затверджено 850 гігієнічних нормативів для повітря і 1050 таких нормативів для ррунтів у сфері речовин, де київській установі належало вирішальне слово. Сьогодні така “гігієнічна адвокатура” здоров’я людини силами інституту має, ясна річ, значно більші регламентуючі законодавчі позиції. І якщо узагальнити ці тенденції, пропозиції та їх втілення, починаючи від стартових настанов і спираючись на нинішній обшир та рівень робіт у галузі гігієнічної регламентації пестицидів і агрохімікатів, полімерних та синтетичних матеріалів, хімічних речовин, харчових продуктів та інших супутніх товарів, йдеться про важливі наукові бастіони національної безпеки держави.
— Миколо Георгійовичу, з’їзд, фактичним інтегратором якого Ви були, розглянув низку актуальних питань в галузі загальної та профілактичної токсикології, альтернативних моделей в токсикології, клінічній та військовій токсикології, токсикології та гігієні застосування пестицидів, фармакологічній токсикології тощо. А як ви самі прийшли до цього складного фаху? Загалом, фах — це життєвий вибір, вінець і зміст наших шукань. І тому мені здається дуже цікавою розповідь про Ваш життєвий шлях.
— Такий маршрут в сюжеті нашої розмови, можливо, й справді потрібний, бо він надасть мені несподівану можливість, так би мовити, “зупинитися і озирнутися”. Я закінчив середню школу в Чернівцях. Вчився добре, добре знався на точних науках і вже отримав запрошення, закінчивши заочну фізико-технічну школу, в Москву в МФТІ — найкращий технічний вуз. Вибір мій був свідомим та вільним. Проте моя мама, онколог-радіолог за лікарським фахом, в думках, мабуть, мріяла, щоб і я успадкував медичну професію. Певним логічним поштовхом стала лекція академіка Миколи Михайловича Амосова в Чернівцях — “Медицина і кібернетика”. До речі, ми з ним народилися в один день, в грудні... Досі пам’ятаю літній театр і захоплення аудиторії від зустрічі з видатним вченим і мислителем. “От, бачиш, медицину і точні науки можна поєднувати”, — натякнула мама.
Я був медалістом, і склавши профілюючий іспит з хімії, став студентом. Захоплювався хірургією, розпочав оперувати і навіть одержав відповідне фахове призначення в гірський район. Однак знову прозвучали, можливо, сурми долі. Ректором медичного інституту в Чернівцях був призначений професор Володимир Кузьмич Патратій, фахівець-вірусолог з Донецька. Він очолив кафедру мікробіології та вірусології і запропонував мені як відміннику навчання наукову посаду та роботу в цій галузі.
Отже, я увійшов у світ вірусології, впровадив певні, досить оригінальні методи вивчення вірусів у культурах, винайшов для цього нові способи досліджень, підтверджені 20 патентами, ще до захисту кандидатської дисертації. Поступово я дійшов висновку, що прикладна вірусологія здатна ефективно слугувати зручною ареною для перевірки низки властивостей хімічних речовин з погляду медицини. Проте для цього були потрібні вже не лічені грами синтезованих препаратів, а їхня достатня кількість для здійснення експериментів. Мені не заважали здійснювати необхідний пошук, проте діяти слід було самостійно. Так я потрапив на хімічний завод у Черкасах. В допомозі, причому майже безкоштовній, мені тут не відмовили, але попросили встановити ГДК — гранично допустимі концентрації щодо деяких видів продукції заводу, що було вкрай необхідно. Я розпочав ці роботи і невдовзі запропонував заводу низку потрібних ГДК, за що наша лабораторія отримала пристойну платню. Та мені спало на думку зробити і наступний науковий крок — вивести отримані результати в новій для мене галузі на державний рівень. Наукова логіка, вважаю, в цьому була...
— І Ви подалися до Москви?
— Так, я з відчайдушною сміливістю і впевненістю виклав свої дані на засіданні Комітету з гігієнічної регламентації хімічних речовин, але їх, на мій подив, не затвердили. Лише через деякий час я зрозумів, чому так сталося. Я мимоволі наважився похитнути авторитети. Адже виявилося, що поважні інститути впродовж року зазвичай формулюють два–три ГДК, а тут невідомий початківець з провінційного медичного інституту на Буковині пропонує ГДК для кількох десятків токсикантів. А до складу Комітету входили відомі вчені, з якими, до речі, наш інститут плідно співпрацює.
Та на мої новації, на щастя, звернули увагу в Головному санітарно-епідеміологічному управлінні МОЗ СРСР. В таких підрозділах взагалі працюють досвідчені фахівці-прагматики. Мене запросив один із провідників служби Анатолій Іванович Заїченко, а потім моїми пропозиціями зацікавився його колега Олександр Михайлович Скляров. Врешті-решт, мої токсиколого-гігієнічні висновки було схвалено Комітетом з регламентації. Аж тут мене охопила інша, справді фактично небачена, майже фантастична ідея — створити в Чернівцях Всесоюзний науково-дослідний інститут токсикометрії.
— І цей задум Вам, здається, вдалося втілити в життя?
— Я б відповів — і так, і ні. Чому — це стане зрозумілим далі. Хоча я вже був кандидатом наук, прямував до докторської, мав чимало патентів та винаходів, створив досконалий віварій, працював досить продуктивно, план мій багатьма сприймався як щось схоже на повітряні замки. Але не Скляровим. Він став моїм надійним прибічником і наполегливо змагався за цю напівутопію. Якось навіть пішов зі мною на прийом до завідувача оборонного відділу ЦК КПРС. Співрозмовник у кабінеті на Старій площі уважно вислухав мої пропозиції, здається, перейнявся ними і раптом запросив з ним пообідати в їдальні ЦК. “На обід тут не запрошують навіть академіків, — зауважив потім Скляров. — Тепер Вам врешті дадуть підтримку”.
Подальша боротьба насправді виявилася нелегкою. Адже плани мої виглядали велетенськими — з будівництва, наукових кадрових питань та інших організаційних деталей. Був запроектований великий союзний науковий інститут токсикологічного спрямування. Та в реальному житті все не так просто. Саме в ці часи зник з карти Радянський Союз, і потужний інститут, який потребував чималих асигнувань, став для України зайвим...
— Проте, Миколо Георгійовичу, Ви стали директором інституту, в стінах якого ми розмовляємо. До речі, токсикометричні дослідження тут надзвичайно широко практикуються.
— Все в моєму житті знову набуло досить несподіваної течії. Незалежна Україна виробляла свої, автономні засади законодавства, їх потребувала також і галузь охорони здоров’я. Мої пропозиції здалися слушними головному державному санітарному лікарю України Віктору Федоровичу Марієвському. Ними зацікавився і міністр охорони здоров’я Юрій Прокопович Спіженко. Кожна подія так або інакше генерує щось нове: мене затвердили на посаду керівника новоствореного Інституту здоров’я, який об’єднував НДІГІНТОКС та інститут організації охорони здоров’я. Врешті, обидва інститути було повернуто до своїх окремих наукових програм. А я прийшов в Інститут гігієни і токсикології на нинішню посаду, але за моїм наполяганням — шляхом конкурсного обрання його колективом.
— Та найбільші труднощі, як виявилося, були попереду?
— За часів розквіту інституту як союзної установи в ньому працювало майже 1000 співробітників, а на момент початку мого керівництва закладом — 500. Це й нині достатній кадровий потенціал. Та справа в тому, що в 1997 році нас зняли з державного фінансування. На зборах колективу я запропонував шляхом виконання пріоритетних досліджень і їх розширення самим заробляти гроші на розвиток інституту і заробітну платню. Співробітники підтримали мене. Звісно, спочатку ми свідомо перейшли на мінімальну, фактично умовну платню — приблизно 17 гривень на місяць. Але ніхто не був звільнений. А сьогодні середня зарплатня в інституті — 1600 гривень. І саме це найбільш переконливо свідчить, що інститут працює справді ефективно. Даруйте, що спогади про власні наукові перипетії та перегони, трохи несподівано, виглядають як стрижень нашої бесіди. Проте поза цим прологом не зрозумієш наших нинішніх завдань та обріїв.
— Так, Миколо Георгійовичу, чинники Вашої непохитної місії, попри величезні труднощі, вражають. Та подумки знову повернемося на корабель “Маршал Кошовий”, на борту якого відбувалися основні засідання з’їзду токсикологів. Що дали інститутському колективу ці цікаві дні?
— Ви знаєте, вони були і приємними, і науково оптимальними, бо думки всіх і кожного в умовах рейсу Дніпром цілком концентрувалися на засіданнях. Власне, про програму з’їзду ми вже лаконічно, в загальних рисах сказали. Праці учасників з’їзду надруковано... Проте оскільки предмет нашої головної уваги — інститут, варто підкреслити: його співробітники брали найактивнішу участь у підготовці програм зібрання і активно виступали з доповідями під час з’їзду. Це важливий стимул для посилення таких мотивацій і подальшого залучання молоді до наукової роботи, оскільки посада і робота на терені інституту знову стає знаком фахового престижу.
— Дійсно, ліміт місця для нашого інтерв’ю майже вичерпано. Тому два майже останніх предметних запитання — про нове обладнання для найточніших аналітичних досліджень стосовно якостей хімічних речовин у реєстрі потенціалу інституту, а також про роботу кафедри з екогігієни і токсикології в КМАПО ім. П. Л. Шупика.
— Можливості інституту щодо експертизи вітчизняних і світових продуктів, починаючи від харчової продукції і завершуючи будь-якими іншими виробами та матеріалами, виглядають на сьогодні універсальними. Проте реальне життя в диспозиції негайної хімічної розвідки, вичерпної і точної відповіді, що створило чи може створити відповідну небезпеку чи обставини, диктує необхідність безперервного лабораторного вдосконалення. Це, зокрема, хроматографи та інші апарати найновіших поколінь. Все це нині в інституті є. І саме такий наш рівень є підррунтям, аби ЕКОГІНТОКС зайняв належне місце в світовій науковій елітній структурі здійснення заходів хімічної безпеки.
Щодо базування в інституті кафедри, про яку Ви згадали, це давня традиція співробітництва провідного токсикологічного закладу з академією медичної післядипломної освіти. Адже санітарні лікарі, які курують в країні аспекти гігієнічного нагляду та контролю, виходячи з контексту нашого діалогу, повинні перебувати у “науково-методичному всеозброєнні”, а таку можливість надає стажування в інституті. Показово, що вперше цю кафедру заснував і очолив Л. І. Медведь.
— У психології людства щодо проблем та дій медицини профілактичні заходи чомусь не перебувають на першому місці. А насправді — це вкрай відповідальна синтетична робота, прискіпливий пошук, вічний погляд вперед. Як би Ви, в цьому сенсі, сформулювали гасло колективу?
— Мабуть, виходячи з одвічної лаконічної формули — роби, що повинен. Ясна річ, наш медичний фронт абсолютно особливий. Але без нього і поза ним благополучне існування нації та держави неможливе.


Статьи на похожую тематику:

1. Юрій Віленський, Олександр Тарасенко Микола Банчук. На перехрестях доль

2. Юрій Віленський Міністр охорони здоров’я України Микола Поліщук: “Медицина заради людини — ось гасло, що має стати нормою нашого життя”

3. Юрій Віленський Професор Олександр Волосовець: “Вивчення чинників здоров’я дитини і нові потенціали попередження та лікування хвороб дитячого віку в їхньому сучасному діапазоні — ось сигнальні світла педіатрії”

4. Юрій Віленський Академік АМН України Юрій Фещенко: “Фтизіатрія та пульмонологія — волаюче поле турбот, із важкими викликами і повільними перемогами”

5. Юрій Віленський З Богомольцями — через три сторіччя

6. Юрій Віленський Україна і СНІД: у тривожному піке

7. Василь Чехун, Юрій Віленський Феномен Ростислава Кавецького

8. Юрій Віленський, Олександр Тарасенко Наукові дзвони Чорнобиля

9. Юрій Віленський Ревматоїдні артрити: другий фронт Євгена Скляренка

10. Юрій Віленський, Леонід Віницький Унікальні світлини з особистого зібрання професора А. П. Пелещука



зміст