Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Огляд Американської асоціації гастроентерологів з проблеми ожиріння (2002, вересень)

Визначення ожиріння

Вміст жиру та індекс маси тіла
Ожиріння може бути визначене як надлишкова кількість жиру в організмі, що збільшує ризик медичних захворювань та передчасної смерті. Нещодавно Світова організація охорони здоров’я (World Health Organization), Національний інститут здоров’я США (National Institutes of Health), Організація “Здорові люди 2010” (Healthy People 2010) та Дієтичні рекомендації для американців (2000 Dietary Guidelines for Americans) запропонували рекомендації щодо класифікації вагового статусу шляхом визначення індексу маси тіла (ІМТ) (табл. 1). ІМТ являє собою взаємозв’язок між масою тіла та ростом і обчислюється як маса (в кг), розділена на ріст у квадраті (в м2). Хоча ІМТ зазвичай корелює з процентом жирової маси тіла у криволінійній формі, деякі пацієнти з ІМТ, характерним для ожиріння, можуть мати нормальну кількість жиру та збільшену м’язову масу, в той час як інші з “нормальним” ІМТ можуть мати надлишкову кількість жиру та зменшену м’язову масу.




ІМТ та смертність

Як чоловіки, так і жінки, які мають ІМТ більший 30 кг/м2, вважаються такими, що страждають на ожиріння та мають вищий рівень ризику виникнення медичних проблем, ніж ті, які мають лише надлишкову вагу (ІМТ між 25,0 та 29,9 кг/м2). У дорослих відносний ризик смерті, пов’язаної з підвищеним ІМТ, зменшується з віком. Ці дані були дещо неправильно роз’яснені у тому плані, що ожиріння є менш шкідливим для літніх пацієнтів порівняно з молодими пацієнтами та пацієнтами середнього віку. Вважають, що у пацієнтів літнього віку ІМТ має менший вплив на рівень смертності, але, можливо, більший — на якість життя.
Модифікація ризику, пов’язаного з ІМТ
Взагалі, чим вищий ІМТ, тим вищий ризик захворювань, пов’язаних з ожирінням, та передчасної смертності. Проте інші фактори, такі як розподіл жирової тканини, збільшення ваги в молодому та ранньому дорослому віці, рівень фізичної активності, етнічні особливості, впливають на ризик, пов’язаний з підвищеним ІМТ.
Розподіл жирової тканини. На відміну від осіб з ожирінням, у яких основна кількість жирової тканини розташована у нижній частині тіла (на сідницях та стегнах), особи з ожирінням переважно верхньої частини тіла (абдомінальний або вісцеральний тип ожиріння) мають підвищений ризик розвитку діабету, артеріальної гіпертензії (АГ), дисліпідемії та ішемічної хвороби серця (ІХС). Вимірювання вмісту абдомінального жиру вимагає використання складних радіологічних методик, тому об’єм талії часто використовується як сурогатний маркер (було доведено, що цей показник є маркером, що тісно корелює з масою абдомінального жиру). Чоловіки з об’ємом талії понад 102 см та жінки — понад 88 см мають підвищений ризик метаболічних розладів.
Збільшення ваги. Приріст ваги в молодому та ранньому дорослому віці є додатковим фактором ризику щодо різних медичних проблем. Результати, отримані в епідеміологічних дослідженнях, свідчать, що збільшення маси тіла на 5 кг або більше у віці 18–20 років збільшує ризик розвитку холелітіазу, діабету, АГ та ІХС як у чоловіків, так і у жінок. І чим більший приріст маси, тим вищий ризик виникнення цих захворювань. Навіть худорляві особи (ІМТ від 18,5 до 24,9 кг/м2) мають підвищений ризик зазначених патологій, якщо вони набрали понад 5 кг маси тіла у ранньому дорослому віці.
Фізична активність. Аеробні фізичні вправи можуть модифікувати ризик розвитку діабету і серцево-судинної патології, пов’язаної з ожирінням. У великих проспективних епідеміологічних дослідженнях було встановлено, що при однаковому ступені ожиріння особи з високою фізичною активністю (на рівні, при якому спостерігалося максимальне збільшення споживання кисню), мали нижчу частоту діабету та серцево-судинної смертності порівняно з тими, які не займалися фізичними вправами.
Етнічні впливи. Критичні значення ризику, пов’язаного з ІМТ, відрізняються серед різних етнічних груп. Наприклад, при однакових показниках ІМТ популяція Південно-Східної Азії має вищий ризик розвитку діабету та серцево-судинних ускладнень порівняно з представниками білої раси. Полінезійці зазвичай мають більшу м’язову масу і менший відсоток жирової тканини, ніж білі пацієнти, за однакових рівнів ІМТ.




Медичні проблеми, пов’язані з ожирінням

Ожиріння є важливим фактором ризику багатьох серйозних медичних проблем (табл. 2), що призводять до зниження якості життя, значного збільшення захворюваності та передчасної смерті.

Шлунково-кишкові захворювання
Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба. Результати значної кількості великих епідеміологічних досліджень свідчать, що симптоми гастроезофагеальної рефлюксної хвороби (ГЕРХ) є більш поширеними у пацієнтів з ожирінням, ніж у худорлявих осіб. Проте залишається нез’ясованим, чи дійсно ожиріння викликає рефлюкс, чи воно просто пов’язане з ГЕРХ. Взаємозв’язок між ожирінням та відомими факторами ризику ГЕРХ, такими як тиск нижнього сфінктера стравоходу у стані спокою, кисле середовище нижньої частини стравоходу, залишається нез’ясованим у зв’язку з суперечливими результатами різних досліджень. Декілька досліджень не знайшли зв’язку між ІМТ та гастроезофагеальним рефлюксом, оціненим шляхом 24-годинної рН-метрії, в той час як інше дослідження, в якому взяли участь пацієнти з крайнім ступенем ожиріння, виявило, що ІМТ прямо корелює з патологічним рефлюксом, визначеним як pH < 4 в стравоході протягом більше 5 % часу.
Незважаючи на те, що підвищений внутрішньоабдомінальний тиск, викликаний збільшенням об’єму живота, може збільшувати схильність пацієнтів з ожирінням до рефлюксу, немає даних жодного рандомізованого контрольованого дослідження, які б оцінили, чи дійсно зниження ваги тіла зменшує симптоми рефлюксу. В одному дослідженні, яке включало худорлявих людей, втрата ваги тіла, зумовлена дієтою, прямо корелювала зі зменшенням симптомів рефлюксу. Незважаючи на те, що навіть помірна втрата ваги (2–3 кг) викликала виражене зниження симптомів рефлюксу, визначалося, що зміни в дієті були більш значимими для зменшення симптомів ГЕРХ, ніж власне зниження маси тіла.
Дослідження пацієнтів з ожирінням І та ІІІ класів з симптомами ГЕРХ продемонструвало, що зумовлена дієтою втрата ваги не зменшила симптомів або показників 24-годинної стравохідної рН-метрії. В той час, як процедура шунтування шлунка може стійко знижувати симптоми ГЕРХ. Часто симптоми ГЕРХ зникають одразу після проведення операції, навіть до значної втрати ваги. Це дозволяє припустити, що усунення кислотного або жовчного рефлюксу більш суттєво впливає на кінцевий позитивний клінічний ефект цієї операції, ніж власне зниження ваги.
Жовчнокам’яна хвороба. Ожиріння є важливим фактором ризику жовчокам’яної хвороби (ЖКХ), особливо у жінок. Ризик симптоматичної ЖКХ зростає прямо пропорційно до ІМТ. Дані з дослідження Nurses Health Study продемонстрували, що порівняно з худорлявими жінками (ІМТ < 24 кг/м2), жінки з наявністю ожиріння (ІМТ > 30 кг/м2) мали у 2 рази підвищений ризик, а жінки з наявністю крайнього ступеня ожиріння (ІМТ > 45 кг/м2) мали 7-разове збільшення ризику симптоматичної ЖКХ. Річна частота симптоматичної ЖКХ становила 1 % у жінок, які мали ІМТ понад 30 кг/м2, та 2 % у жінок, які мали ІМТ понад 45 кг/м2. Вплив надмірної ваги тіла на виникнення ЖКХ є вищим у жінок, ніж у чоловіків, хоча у чоловіків такий вплив, але меншої вираженості, також зберігався.
Ризик появи симптомів ЖКХ підвищується під час зниження ваги тіла, тому що збільшується сатурація холестерину жовчі, спостерігається збільшене утворення кристалів холестерину та зменшена скоротливість жовчного міхура. Частота появи нових жовчних камінців становить близько 25 % і 35 % у пацієнтів з ожирінням, які мали в анамнезі відповідно швидку втрату ваги тіла внаслідок лікування дуже низькокалорійною (< 600 ккал на добу) і низькожировою (від 1 до 3 г жиру на добу) дієтою або хірургічної корекції шлунка.
Ризик утворення жовчних камінців збільшується експоненціально, коли рівень втрати ваги перевищує 1,5 кг (близько 1,5 % ваги тіла) на тиждень. Вміст жиру в дієті також впливає на утворення жовчних камінців під час втрати ваги, викликаної дуже низькокалорійною дієтою, ймовірно, завдяки впливу спожитого жиру на процес спорожнення жовчного міхура. Прийом їжі, що містить 4 г жиру, є поганим стимулом для спорожнення жовчного міхура, в той час як прийом їжі, що містить 10 г жиру, викликає максимальну скоротливість жовчного міхура. Встановлено, що збільшення вмісту жиру в дуже низькокалорійній (< 600 ккал на добу) дієті запобігає утворенню нових жовчних камінців. Ризик розвитку жовчних камінців в результаті дотримання дієти є значно нижчим у випадку дієти низькокалорійної (< 800 ккал на добу), що включає 15–30 г жиру на добу, ніж дуже низькокалорійної, з низьким вмістом жиру.

Урсодезоксихолева кислота помітно знижує утворення жовчних камінців, викликане як дуже низькокалорійною дієтою, так і хірургічною корекцією шлунка. Доза 600 мг на добу забезпечує максимальне попередження утворення жовчних камінців та є ефективною з погляду цінової складової у пацієнтів, в яких очікується швидка втрата ваги.
Панкреатит. Незважаючи на те, що здається логічно обррунтованим той факт, що пацієнти з ожирінням повинні мати вищий ризик розвитку панкреатиту, пов’язаного з ЖКХ, лише поодинокі дослідження вивчали цю проблему. Проте існують докази як ретроспективних, так і проспективних досліджень, що у пацієнтів з наявністю ожиріння, в яких розвинувся панкреатит внаслідок будь-якої причини, відмічалися гірші наслідки, ніж у худорлявих пацієнтів.
Більшість досліджень встановила, що пацієнти з надлишковою вагою тіла та ожирінням мають вищий ризик ризвитку місцевих ускладнень та тяжкого панкреатиту. Кілька досліджень знайшли, що ожиріння також збільшує ризик дихальної недостатності та смертності. Була запропонована гіпотеза, що збільшене відкладення жирової тканини у перипанкреатичному та ретроперитонеальному просторі може збільшувати ймовірність розвитку перипанкреатичного жирового некрозу та наступних місцевих та системних ускладнень.
Захворювання печінки. Ожиріння пов’язується з численними захворюваннями печінки, які проявляються гепатомегалією, збільшеними показниками біохімічних досліджень, змінами гістологічної структури печінки (макровезикулярний стеатоз, стеатогепатит, фіброз та цироз). Незважаючи на те, що зазначені порушення були встановлені як самостійні явища, пов’язані з ожирінням, вони, більш ймовірно, презентують прояви патології печінки, відомої як неалкогольна жирова дегенерація печінки (НАЖДП). Точна поширеність різних проявів НАЖДП у пацієнтів з ожирінням залишається невідомою внаслідок недостатньої кількості даних.
АЛТ та АСТ є ферментами печінки, які підвищуються найчастіше, але вони зазвичай перевищують верхню межу норми не більше як у 2 рази; рівень цих ферментів часто не пов’язаний з вираженістю (тяжкістю) гістологічних розладів. Дотримання дієти часто саме по собі викликає транзиторне підвищення концентрацій трансаміназ у сироватці крові та зниження концентрації лужної фосфатази протягом перших 6 тижнів активної втрати ваги. В додаток до цього, значна кількість пацієнтів з гістологічними ознаками НАЖДП мали в наявності ожиріння.
Дані серії досліджень встановили, що у 40–100 % пацієнтів з неалкогольним стеатогепатитом (НАСГ) діагностувалося ожиріння. На основі результатів аутопсій, досліджень пацієнтів з ожирінням під час хірургічної корекції, а також біопсій печінки було встановлено, що стеатоз виникає приблизно у 75 %, стеатогепатит — в 20 %, а цироз — в 2 % пацієнтів з ожирінням.
Незважаючи на те, що задокументовано клінічні, лабораторні та гістологічні особливості НАЖДП, патогенез зазначеної хвороби залишається не повністю з’ясованим. Більшість пацієнтів з НАЖДП є асимптоматичними, але в деяких спостерігаються такі симптоми, як втомлюваність, загальна слабкість та невизначений абдомінальний дискомфорт. Гепатомегалія спостерігалася у 70 % пацієнтів з НАЖДП. На відміну від пацієнтів, у яких стеатогепатит був зумовлений прийомом алкоголю, співвідношення АСТ/АЛТ у пацієнтів з НАЖДП зазвичай менше 1.
Дослідження, в ході яких протягом 1–7 років спостерігалися пацієнти з НАЖДП, встановили прогресування хвороби печінки приблизно в 40 %, з розвитком цирозу — приблизно у 10 % пацієнтів. Крім того, більшість пацієнтів з простим стеатозом мали доброякісний клінічний перебіг, в той час як у пацієнтів з стеатогепатитом, фіброзом та цирозом частіше розвивалися клінічні наслідки тяжкого ураження печінки. Хоча лише у невеликого відсотка пацієнтів з НАЖДП з часом розвивається цироз, висока поширеність ожиріння та викликаної ожирінням хвороби печінки вказують на НАЖДП як на важливу причину цирозу.
Ожиріння підвищує ризик фіброзу та цирозу у пацієнтів з алкогольним ураженням печінки та гепатитом С. Фактори, відповідальні за розвиток НАЖДП у осіб з ожирінням, залишаються нез’ясованими. Збільшується кількість доказів того, що НАЖДП поєднується з наявністю ожиріння по абдомінальному типу (оціненого шляхом вимірювання об’єму талії), резистентністю до інсуліну (визначеної як підвищена концентрація глюкози та інсуліну натще), діабетом, гіпертригліцеридемією, низьким рівнем ЛВЩ та АГ.
Існує гіпотеза, що НАЖДП є результатом двох або більше уражень печінки. Перше ураження виникає внаслідок стеатозу, ймовірно, спричиненого порушеннями ліпідного метаболізму, індукованими ожирінням, включаючи підвищений ліполіз тригліцеридів жирової тканини, що підвищує доставку вільних жирних кислот до печінки, підвищує de novo літогенез і знижує окислення жирних кислот у печінці. Другим ураженням може бути пероксидація жирів у печінці та цитокінів, опосередкованих пошкодженням, які можуть викликати пряме пошкодження клітин, запалення та фіброз.
Незважаючи на те, що для пацієнтів з ожирінням, які мають НАЖДП, зазвичай рекомендується втрата ваги, залишається невідомим, чи ця терапія впливає на патогенез хвороби. Поступова втрата 10 % або більше ваги тіла може відкоригувати порушені біохімічні показники печінки, зменшити розміри печінки та вміст у ній жиру, а також симптоми стеатогепатиту. Однак швидка втрата ваги після оперативного втручання на шлунку, дуже низькокалорійних дієт або голодування зменшує вміст жиру в печінці, може викликати запалення в печінці та погіршити перебіг стеатогепатиту.


Ендокринні/метаболічні захворювання

Метаболічний синдром. Метаболічний синдром відомий як синдром резистентності до інсуліну або синдром Х. Це специфічний фенотип у поєднанні з групою метаболічних порушень, які є факторами ризику виникнення коронарної хвороби серця. Характерними особливостями цього синдрому є ожиріння за абдомінальним типом, метаболізм глюкози, резистентний до дії інсуліну (гіперінсулінемія, порушена толерантність до глюкози, цукровий діабет ІІ типу), дисліпідемія (гіпертригліцеридемія, низький рівень ЛВЩ) та АГ. Нещодавно були ідентифіковані додаткові порушення метаболізму, що поєднуються з ожирінням за абдомінальним типом, які є також факторами ризику виникнення коронарної хвороби серця: підвищені концентрації апопротеїну В, маленьких, щільних частинок ЛНЩ та інгібітора активатора плазміногену (PAI-1) з порушеними процесами фібринолізу. Ожиріння само по собі не є необхідною умовою метаболічного синдрому, який спостерігається як у осіб з наявністю ожиріння, так і у осіб з нормальною вагою тіла, але ймовірно — з надлишковою масою абдомінального жиру.
Існує гіпотеза, що резистентність до інсуліну є загальним патогенетичним механізмом, який є основою метаболічного синдрому. Однак багатофакторний аналіз учасників дослідження Framingham Offspring Study, у яких не було в наявності діабету, дозволяє припустити, що резистентність до інсуліну може не бути апріорним чинником і що за групу метаболічних порушень, яка спостерігалася при метаболічному синдромі, відповідає більш ніж один фізіологічний процес.
Незважаючи на те, що ожиріння за абдомінальним типом чітко пов’язується з резистентністю до інсуліну, у зв’язку з наявністю суперечливих результатів різних досліджень залишається нез’ясованим, який жир тісніше пов’язаний з резистентністю до інсуліну — вісцеральний чи підшкірний абдомінальний. До того ж, розміри одного депо жиру тісно корелюють з розмірами іншого, таким чином роблячи важкою справою встановлення взаємозв’язку кожного депо жиру окремо з резистентністю до інсуліну. В додаток до цього слід зазначити, що залишається невідомим, чи дійсно абдомінальний або вісцеральний жир беруть участь у патогенезі метаболічного синдрому, чи вони є просто маркерами осіб, у яких спостерігається підвищений ризик метаболічних укладнень ожиріння.
Цукровий діабет ІІ типу. Здається ймовірним, що 25 % збільшення поширеності діабету за останні 20 років в США викликано помітним збільшенням розповсюдженості ожиріння. ІМТ, ожиріння за абдомінальним типом, набір (збільшення) ваги — важливі фактори ризику цукрового діабету ІІ типу.
За результатами дослідження NHANES III встановлено, що 2/3 дорослих чоловіків та жінок в США, в яких було діагностовано цукровий діабет ІІ типу, мали ІМТ 27 кг/м2 або більший. Більш того, ризик виникнення діабету зростав лінійно; поширеність діабету становила 2 %, 8 % та 13 % у осіб з ІМТ 25,0–29,9 кг/м2 (надлишкова вага), 30,0–34,9 кг/м2 (ожиріння І класу), та понад 35 кг/м2 (ожиріння ІІ/ІІІ класу) відповідно.
Результати дослідження Nurses Health Study довели, що ризик виникнення діабету починає зростати у жінок з “нормальною” вагою, коли ІМТ перевищує 22 кг/м2. Такі чинники, як збільшення маси абдомінального жиру, об’єму талії та співвідношення об’єму талії до об’єму стегон підвищують ризик виникнення діабету за будь-яких показників ІМТ. Набір ваги в дорослому віці також підвищує ризик виникнення діабету. Наприклад, чоловіки та жінки віком 35–60 років, які набрали від 5 до 10 кг з 18–20-річного віку, мали у 3 рази вищий ризик виникнення діабету, ніж ті, у яких збільшення ваги тіла не перевищувало 2 кг.
Дисліпідемія. Ожиріння, особливо ожиріння за абдомінальним типом, пов’язане з гіпертригліцеридемією, низьким рівнем холестерину ЛВЩ та підвищеною часткою маленьких, щільних частинок ЛНЩ. Більшість досліджень також засвідчують, що надлишкова вага тіла та ожиріння пов’язані зі збільшенням концентрацій загального холестерину та холестерину ЛНЩ. Однак відмінності концентрацій холестерину, пов’язані з ІМТ, були більш чіткими при нижчій вазі тіла та ставали недостовірними при збільшенні віку пацієнтів.
Результати дослідження NHANES III показали, що поширеність гіперхолестеринемії (загальний холестерин Ћ 240 мг/дл, або 6,21 ммоль/л) прогресивно підвищуються зі зростанням ІМТ у чоловіків, в той час як поширеність гіперхолестеринемії була найбільшою за показників ІМТ між 25 кг/м2 та 27 кг/м2 і не підвищувалася далі при зростанні ІМТ у жінок. Порушення метаболізму ліпідів плазми, пов’язані з ожирінням, є клінічно важливими і також чітко асоціюють з підвищеним ризиком ІХС.


Серцево - судинні захворювання

Ішемічна хвороба серця. Особи з ожирінням, особливо за абдомінальним типом, та ті, у яких спостерігався набір ваги під час раннього дорослого віку, мають підвищений ризик ішемічної хвороби серця (ІХС). Ризик ІХС починає зростати за “нормальних” показників ІМТ в 23 кг/м2 для чоловіків та 22 кг/м2 для жінок.
Наявність підвищеної кількості абдомінального жиру підвищує ризик виникнення ІХС за будь-яких показників ІМТ. Фактично результати дослідження Nurses Health Study засвідчили, що жінки з низьким ІМТ, але з високим співвідношенням об’єму талії до об’єму стегон, мали вищий ризик виникнення фатального та нефатальнлго ІМ, ніж жінки з високими показниками ІМТ, але низьким співвідношенням об’єму талії до об’єму стегон. Набір ваги у 5 кг або більше після 18-річного віку також підвищує ризик виникнення фатального та нефатального ІМ.
Головною причиною поширеності ІХС є викликане ожирінням збільшення вираженості факторів ризику, в особливості АГ, дисліпідемії, порушення толерантності до глюкози, діабету та метаболічного синдрому.
Було дуже важко встановити незалежний вплив ожиріння на ІХС в епідеміологічних дослідженнях, можливо, через значну тривалість періоду спостереження, що є необхідним для виявлення проявів ІХС, а також наявності впливу інших факторів ризику ІХС, які впливають на вагу тіла (паління сигарет, фізична активність тощо) та впливу розподілу жиру. Проте декілька довготривалих епідеміологічних досліджень виявили, що наявність надлишкової ваги тіла та ожиріння підвищують ризик ІХС, навіть з урахуванням наявності інших відомих факторів ризику. Ось чому American Heart Association нещодавно додала ожиріння до свого переліку основних факторів ризику ІХС та розробила основні напрями з досягнення ідеальної ваги тіла.
Цереброваскулярна та тромбоемболічна патологія. Надлишкова вага тіла та ожиріння підвищують ризик ішемічного, але не геморагічного, інсульту як у чоловіків, так і у жінок. Ризик фатального та нефатального ішемічного інсульту збільшується прогресивно зі збільшенням ІМТ та є приблизно в 2 рази вищим у осіб з ожирінням, ніж у худорлявих.
Ожиріння, особливо за абдомінальним типом, збільшує також ризик виникнення глибокого венозного тромбозу та легеневої емболії. Венозний тромбоз нижніх кінцівок може бути наслідком підвищеного внутрішньочеревного тиску, порушень фібринолітичної системи крові та підвищеного рівня медіаторів запаленя, пов’язаних з ожирінням за абдомінальним типом.
Артеріальна гіпертензія. Декілька великих епідеміологічних досліджень встановили лінійне взаємовідношення між артеріальною гіпертензією (АГ) та ІМТ. Результати дослідження NHANES III продемонстрували, що поширеність АГ (з урахуванням віку), визначена як систолічний тиск Ћ 140 мм Hg, діастолічний тиск Ћ 90 мм Hg або прийом антигіпертензивних препаратів, була більше ніж у 2 рази вищою у чоловіків та жінок з наявністю ожиріння, ніж у худорлявих осіб. У ряді досліджень ожиріння за абдомінальним типом визначено незалежним фактором ризику АГ. Воно було визнано кращим прогностичним чинником, ніж ІМТ. Набір ваги також збільшує ризик виникнення АГ. Дослідження Framingham Study встановило, що АТ збільшується на 6,5 мм рт. ст. на кожні 10 % збільшення ваги тіла.


Легенева функція

Ожиріння поєднується з порушенням функції легень, синдромом гіповентиляції легень та обструктивним апное уві сні. Проте жодне епідеміологічне дослідження не оцінило систематично частоту легеневої патології в осіб з ожирінням. Ожиріння, особливо за наявності надлишку абдомінального жиру, може бути механічною перешкодою для роботи легень. Надлишковий жир у ділянці грудної клітки знижує респіраторну податливість легень, збільшує роботу дихання, обмежує вентиляцію, особливо вентиляцію нижніх відділів легень, із наступним розвитком ателектазів, порушенням співвідношення вентиляція/перфузія та збільшенням альвеолярно-артеріального градієнта.
Гіповентиляція. Пацієнти з синдромом гіповентиляції, пов’язаним з ожирінням, мають рCO2 > 50 мм внаслідок зниженої легеневої реактивності до наявності гіперкапнії і/або гіпоксії та нездатності дихальних м’язів забезпечити підвищені вентиляційні вимоги, зумовлені механічними перешкодами вентиляції, що виникають внаслідок ожиріння. Альвеолярна вентиляція зменшується внаслідок поверхневого та неефективного дихання, пов’язаного зі зменшеним об’ємом екскурсії легень, недостатньою силою вдиху та підняттям діафрагми.
Симптоми стають більш вираженими, коли пацієнти знаходяться в лежачому положенні, через те, що абдомінальний тиск призводить до підняття діафрагми, викликаючи підвищення внутрішньогрудного тиску та подальше порушення респіраторної функції легень. Тяжка форма синдрому гіповентиляції, що розвинулася внаслідок ожиріння, відома як синдром Піквіка і пов’язана з крайнім ступенем ожиріння, нерегулярним диханням, сомноленцією, ціанозом, вторинною поліцитемією та дисфункцією правого шлуночка.
Обструктивне апное уві сні характеризується численними епізодами апное та гіпопное під час сну, що зумовлені частковою або повною обструкцією верхніх дихальних шляхів, незважаючи на наявність постійних респіраторних зусиль. Перешкоди нічного сну та артеріальна гіпоксія (гіпоксемія) викликають сонливість вдень та кардіопульмонарну дисфункцію. Більшість пацієнтів з обструктивним апное уві сні мали ІМТ > 30 кг/м2 , розподіл жиру за абдомінальним типом та значні показники розміру комірця (обхвати шиї) (Ћ 17 дюймів у чоловіків і Ћ 16 дюймів у жінок). Проте факт розвитку апное уві сні у худорлявих осіб засвідчує, що у виникненні зазначеної патології значну роль відіграють також чинники, незалежні від ваги тіла та розподілу жиру, такі як цефалометричні дефекти.


Кістково-м’язові захворювання

Подагра. Численні дослідження продемонстрували, що ожиріння пов’язане з гіперурікемією та подагрою. Більше того, гіперурікемія асоціюється з наявністю ожиріння за абдомінальним типом та метаболічним синдромом. Встановлено також, що резистентність до інсуліну зменшує нирковий кліренс сечової кислоти.
Остеоартрит. Надлишкова вага тіла та ожиріння збільшують ризик виникнення остеоартриту суглобів, які несуть основне навантаження, особливо колінних суглобів. Взаємозв’язок між вагою тіла та остеоартритом більш виражений у жінок, ніж у чоловіків; навіть незначне зростання маси тіла у жінок може викликати розвиток остеоартриту.
Дослідження пар близнюків встановило, що особи з симптоматичним або асимптоматичним остеоартритом нижніх кінцівок були на 3–5 кг важчими, ніж інші близнюки з цих пар. Результати довготривалих досліджень засвідчують, що ожиріння бере участь у патогенезі остеоартриту, тому що виникає на десятиліття раніше від початку симптомів остеортриту. Деякі дослідження встановили, що ожиріння пов’язане з остеоартритом суглобів руки, а це свідчить, що підвищене навантаження на суглоб не є єдиним патогенетичним механізмом, відповідальним за розвиток захворювання суглобів.


Онкологічні захворювання

Надлишкова вага тіла та ожиріння пов’язані з підвищеним ризиком раку стравоходу, жовчного міхура, підшлункової залози, молочної залози, нирки, матки та простати. Прямий взаємозв’язок між ІМТ та раком товстої кишки спостерігався як у чоловіків, так і у жінок в більшості, але не в усіх епідеміологічних дослідженнях. Вплив ІМТ є значнішим для дистальних локалізацій раку, а також у осіб з наявністю колоректального раку в сімейному анамнезі.
Ожиріння та набір ваги після 18-річного віку збільшують ризик смертності внаслідок раку молочної залози та ендометрію. Проте найбільший ризик виникнення раку при підвищенні ІМТ стосується переважно жінок у постменопаузальному періоді; у пременопаузальних жінок підвищенний ІМТ може бути захистом від раку молочної залози.
Важко встановити, яке значення в розвитку раку має ожиріння само по собі, а яке — висококалорійна дієта з високим вмістом жиру, тому що зазначені чинники часто корелюють між собою.


Патологія репродуктивної та сечової системи у жінок

Ожиріння поєднується з нерегулярними менструаціями, аменореєю та безпліддям. Ожиріння під час вагітності збільшує ризик гестаційного діабету, АГ, ускладнених родів та вроджених вад розвитку. Ожиріння є незалежним фактором ризику нетримання сечі, навіть з урахуванням віку пацієнтів. Ймовірно, що підвищений інтраабдомінальний тиск є незалежним етіологічним фактором даного розладу. Після масивної втрати ваги особами з наявністю крайнього ступеня ожиріння нетримання сечі зазвичай проходить.


Неврологічні захворювання

Ідіопатична внутрішньочерепна гіпертензія (ІВГ), відома також як pseudotumor cerebri, є синдромом, що характеризується підвищеним внутрішньочерепним тиском за відсутності гідроцефалії та об’ємного інтракраніального процесу. Даний синдром часто викликає такі симптоми, як головний біль, порушення зору, дзвін у вухах та парез шостого черепно-мозкового нерву.
Збільшення показників ІМТ пов’язане з підвищенням поширеності ІВГ; навіть особи, у яких спостерігається лише 10 % збільшення ваги тіла від ідеальної, мають підвищений ризик розвитку даної патології. Причинний зв’язок між ожирінням та ІВГ підтверджують спостереження, результати яких засвідчують, що виражена втрата ваги у пацієнтів з ІВГ знижує внутрішньочерепний тиск та значно зменшує симптоми захворювання.


Офтальмологічні захворювання

Декілька епідеміологічних досліджень показали, що надлишкова вага тіла та ожиріння пов’язані з підвищеною поширеністю катаракти та оперативних втручань з приводу катаракти. Білше того, розподіл жиру за абдомінальним типом є додатковим фактором ризику. Залишається невідомим, чи ожиріння зумовлює розвиток даної патології, чи просто пов’язане з ранніми катарактами. Проте відомо, що деякі розлади обміну, пов’язані з ожирінням (інсулінорезистентність, гіперурикемія, підвищений рівень медіаторів запалення), можуть істотно впливати на формування катаракти.


Психологічні розлади

Близько 20–30 % пацієнтів з ожирінням, які проходять курс зниження ваги в спеціалізованих клініках, страждають на депресію або інші психологічні розлади. Однак існують лише обмежені докази підвищеного рівня психіатричних або емоційних порушень у пацієнтів з ожирінням, порівняно з особами з нормальною вагою тіла. Жінки з надмірною вагою тіла мають більший ризик психологічних проблем, ніж чоловіки, можливо через більший соціальний тиск, який вимагає від жінок бути худорлявими.
Деякі поведінкові порушення можуть впливати на розвиток ожиріння. Булімія визначається як з’їдання великої кількості їжі протягом короткого проміжку часу, що супроводжується відчуттям втрати контролю і вини. Діагноз булімії виставляється, якщо подібні епізоди виникають принаймні двічі на тиждень протягом 6 або більше місяців і факт переїдання не поєднується з викликанням компенсаторної блювоти для забезпечення втрати ваги. Близько 10–15 % пацієнтів з ожирінням, які хочуть досягти втрати ваги, мають прояви булімії; в загальній популяції частка таких осіб становить лише 2 %. Пацієнти з зазначеним порушенням, яких включають до програм втрати ваги, типово є повнішими і зазвичай більш рефракторними до втрати ваги, ніж ті, у кого булімія не спостерігається. Фармакологічні або психологічні заходи лікування булімії можуть зменшити кількість епізодів обжорства, але, парадоксально, часто не викликають втрати ваги.
Інший вид психологічних порушень, пов’язаних з прийомом їжі, відомий як синдром “нічної їжі”. Цей розлад також пов’язаний з ожирінням, але зустрічається рідше, ніж булімія. Особи з зазначеним синдромом споживають понад 50 % добової кількості їжі після вечері, мають пізнє засинання та відмічають численні прокидання вночі, що поєднуються з прийомом їжі та відчуттям відсутності апетиту зранку.


Статьи на похожую тематику:

1. Сприятливі впливи цілеспрямованого зменшення ваги. Огляд Американської асоціації гастроентерологів з проблеми ожиріння (2002, вересень)

2. Огляд Американської асоціації гастроентерологів з проблеми ожиріння. Загальні положення щодо застосування фармакологічної терапії

3. В. З. Нетяженко, О. М. Барна Лікування пацієнтів з інфарктом міокарда з підйомом сегмента ST (Рекомендації Американської Колегії Кардіологів та Американської Асоціації Серця: перегляд існуючих рекомендацій 1999 року)

4. Лікування негонококового уретриту (директиви Міжнародної асоціації урогенітальної медицини, 2002)

5. Л. М. Вовк Деякі аспекти специфічної терапії при дифтерії (огляд літератури)

6. Керівництво Всесвітньої організації гастроентерологів. Лікування гострих вірусних гепатитів (2003)

7. Лікування гострих вірусних гепатитів, 2003. Керівництво Всесвітньої організації гастроентерологів

8. І. П. Шлапак, О. А. Галушко Застосування розчинів гідроксиетильованого крохмалю (Рефортану®) в анестезіології та інтенсивній терапії. Огляд міжнародних досліджень

9. Імуносупресивна терапія після трансплантації нирки Рекомендації Європейської асоціації урологів (2004)

10. Профілактика остеопоротичних переломів у людей похилого віку. Рекомендації Національної фундації остеопорозу та Геріатричної асоціації (США, 2005)



зміст