Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Юрій Віленський
Міністр охорони здоров’я України Микола Поліщук: “Медицина заради людини — ось гасло, що має стати нормою нашого життя”

“Не стоїть село без праведника”... Цей народний вислів сприймається певною формулою істини, коли осягаєш обрії життя та діяльності нового міністра охорони здоров’я України, відомого українського нейрохірурга і громадського діяча, завідувача кафедри нейрохірургії КМАПО ім. П. Л. Шупика, до недавнього часу — голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я материнства та дитинства, члена-кореспондента АМН України Миколи Єфремовича Поліщука. Адже невеличке село Лип’ятин на Поділлі подарувало Батьківщині людину, яка відіграє в її долі і, зокрема, в оновленні медицини як живлячої артерії народного благополуччя визначну роль. Загалом, сторінки біографії нашого нинішнього співрозмовника — невигаданий хвилюючий літопис. Починаючи від дивовижних операцій і сміливих наукових рішень — до обрання, в запеклому змаганні з надперсонами світу сього, народним депутатом України від опозиційного на той час блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. А як не згадати його героїчну місію голови медичного штабу Комітету національного порятунку під час протистояння звитяжців свободи під помаранчевими прапорами на Майдані і колишньої влади. Тож маємо поліфонічну мелодію подальшої бесіди. Та розпочати її хочеться традиційно — з дитинства та юності професора.
— Миколо Єфремовичу, як би Ви змалювали ці незабутні і, мабуть, щасливі роки? Чи причетні ці уроки буття до образу та поняття “новий український Бурденко”? Адже в професійному колі Вас, завдяки нейрохірургічному універсалізму, інколи іменують саме так...
— Даруйте, але таких порівнянь я не чув і, можливо, Ви трохи перебільшуєте. Проте, з іншого боку, в цьому щось є, бо мої незабутні вчителі професори Андрій Петрович Ромоданов і Георгій Панасович Педаченко — вихованці блискучого нейрохірурга Олександра Івановича Арутюнова, а той, в свою чергу, був учнем легендарного нейрохірурга і організатора нейрохірургічної науки Миколи Ніловича Бурденка.
Щодо дитинства... Я народився у травні 1944 року, за рік до Перемоги, в селянській сім’ї, і зростання в епоху післявоєнних труднощів, ясна річ, не було легким. Батько воював, повернувся с фронту інвалідом Великої Вітчизняної війни ІІ групи, потім захворів на туберкульоз. Родину нашу у попередньому поколінні болісно торкнувся голодомор. Під час цього геноциду в 1932–1933 році у сім’ї, де було вісім дітей, мати та п’ятеро з них померли, а вцілілих виховав дід Мусій, батько мого тата Юхрема Поліщука. Дід Мусій, власне, і мені багато передав.
Вчився я завжди добре, читати навчився в п’ять років, разом зі старшим братом першокласником Анатолієм. А в 1958 році закінчив з похвальною грамотою семирічку в Лип’ятині. Працював помічником каменяра і, назбиравши трохи грошей, подався до Сальникської десятирічки. Долав щодня шість кілометрів — туди і шість — назад. Рідним було важко без моєї допомоги, та батько (він, до речі, до солдатського шляху був шахтарем в Донбасі, потім будував Московський метрополітен, а надалі, до передчасної кончини в 1963 році від легеневої кровотечі, був з нами) сказав мамі: “Лізо, то нехай він вчиться, може, “дохтуром” буде”. Основним трудівником була мама, а ми з братом як могли, так і допомагали. Сусіди говорили: “Лізо, ти своїх хлопців працею замориш”. Але, як бачите, це тільки допомогло.
Опановував знання в новій школі добре і старанно. Мав схильність до точних наук. Завжди відстоював свою правоту, за що часто оцінка з поведінки була задовільною, тоді як з навчальних дисциплін — п’ять, рідко — чотири. Влітку — селянська робота, нарівні з дорослими, на комбайні, косовиця, заготівля торфу тощо. У ланці завжди був активістом — і в піонерії, і в комсомолі.
— Ця енергійна риса натури, здається, не змінилася. Однак Вас, Миколо Єфремовичу, чекали важкі випробування, та й цілком увесь Ваш життєвий марафон — то стаєрський біг з перешкодами...
— Мабуть, так воно і є, але це — твій, як у кожного, Божий малюнок долі з її іспитами. Навчаючись у випускному класі, на уроці фізкультури під час падіння зламав стегнову кістку. Батько в цей час знаходився на лікуванні у Вінниці, а я потрапив до лікарні в Уланові. На прохання мами вчителі (класний керівник Сорока Микола Максимович та інші) організували клас, розробили програму підготовки в лікарні. Друзі приносили завдання і після виконання їх забирали. Встав на милиці, і отже, занять не полишив. Після школи хотів вступати до Бауманського вищого технічного училища в Москві, але, зваживши свої реальні можливості, відступив. Склав іспити у Вінницьке медичне училище. Та директор Лип’ятинської школи Петро Назарович Святенький раптом запропонував мені посаду вчителя математики. Це не тільки дало необхідний стаж для вступу до вищого учбового закладу, але й певні психологічні та методологічні переваги, якими озброює цей предмет. Однак мені справді кортіло, після побаченого в лікарні, стати лікарем. І в 1963 році я, добре склавши іспити, став студентом медичного факультету Ужгородського університету. Варто сказати, що вже тоді це був вищий учбовий заклад з європейським спрямуванням.
Починаючи з третього курсу, відвідував хірургічні клініки, ночами чергував і навіть хотів отримати там роботу. Та вакансії не було, і я залишався позаштатним регулярним волонтером хірургії, одержавши роботу медбрата в неврологічному відділенні. Безумовно, ці знання, цей перший професійний вишкіл значною мірою сприяли подальшому обранню нейрохірургії як наукового і життєвого фаху. Надзвичайний вплив в цьому сенсі на мене справили мої вчителі в Закарпатті — талановитий невролог, Заслужений лікар України Дмитро Олександрович Снігурський та нейрохірург доцент Михайло Олександрович Бідзіля.
— Щодо подальших Ваших жіттєвих іспитів, була і втрата коханої першої дружини, і стафілококовий сепсис у 1980 році. Та все вдалося здолати... Отже, повернемося на перші щаблі Вашого лікарського становлення...
— У 1969 році я закінчив з відзнакою медичний факультет. Правом на суто наукову кар’єру не скористався і був направлений лікарем у Великоберизнянську центральну районну лікарню у гірській місцевості в Закарпатті. Працював на дві ставки — анестезіологом, ургентним хірургом, акушером-гінекологом з приблизно такими самими обов’язками і навіть шкільним лікарем, відповідав за переливання крові в районі. Проте внутрішньо все більш наполегливо відчував та усвідомлював — я повинен долучитися до нейрохірургії.
— І Ваші надії справдилися. Як це сталося?
— У 1970 році я отримав рекомендацію обласного невропатолога Д. О. Снігурського щодо вступу до клінічної ординатури НДІ нейрохірургії. І ось одного ранку опинився в кабінеті директора цього інституту А. П. Ромоданова. Мабуть, він своїм безпомилковим синтетичним баченням охопив мій потенціал і відразу ж дав згоду на оформлення. З іншого боку, треба було знайти собі заміну в районі, де я працював, але й тут поталанило — новому головному лікарю необхідно було краще влаштувати дружину.
Тож я опинився у великій нейрохірургічній школі. Про деякі прізвища своїх провідних наставників я вже згадував. Та були й інші вирішальні впливи. Це, насамперед, щоденна допомога з боку талановитого вченого і хірурга Юрія Панасовича Зозулі, нині академіка АМН України, віце-президента АМН України, директора Інституту нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова. Багато чому навчився у Д. Лященка, О. Духіна, М. Цимбала, Б. Пельца, Ю. Бродського, В. Рудченка, Я. Пацка, М. Шамаєва, Ю. Коп’яківського, О. Бурлуцького, В. Мельниченка. Знаменно, що це було входження в технології важкої професії в колі моїх молодих колег та однодумців В. Щеглова, В. Цимбалюка, Ю. Орлова, Є. Педаченка, О. Цимейка.
Становлення нейрохірурга — це наслідок тривалої напруженої праці, і не тільки в операційній, а й за книгами, атласами, в експерименті. Дуже корисними були наукові уроки талановитого науковця Тараса Михайловича Сергієнка — чудової людини, колишнього солдата Великої Вітчизняної. Асистував та оперував багато і завжди радів, коли була нагода або черга помитися на самостійну операцію. Роки збігали і швидко, і повільно. У 1974 році я був визнаний кращим науковим співробітником серед молоді Інституту і рекомендований на посаду асистента кафедри нейрохірургії нинішнього КМАПО. Так під проводом професора Георгія Панасовича Педаченка, пролягли педагогічні терени. Тоді ж, в знаменному 1974-му першим оселився в інститутському кооперативному будинку, хоча поки без газу і води. Народилася дочка Оксана. У 1975 році захистив кандидатську дисертацію.
— Миколо Єфремовичу, впродовж роботи на посаді асистента кафедри (1975–1983 роки) Ви викладали, консультували та оперували в багатьох містах. До речі, серед фахівців, які безвідмовно вдень і вночі вилітали і вилітають санавіацією, аби виконати ургентну операцію. Ви посідаєте чільне місце серед нейрохірургів країни. Згадаймо і ці мандри.
— Ці польоти, відповідальні рішення і тривалі втручання в далеких лікарнях — непересічна повість життя, та, мабуть, доцільно більш докладно розповісти про історію нашої кафедри. Її заснував у 1945 році О. І. Арутюнов, розгорнувши етапні наробки в галузі лікування пухлин та судинних уражень головного мозку, больових синдромів, патології хребта, вогнепальних пошкоджень. Власне, в його працях маємо загальні обрії сучасної нейрохірургії. Мені поталанило побувати в його операційній в Москві і побачити філігранну хірургічну техніку Олександра Івановича. Понад тридцять років кафедрою керував Г. П. Педаченко. З нею постійно співпрацював і А. П. Ромоданов. Виїзні кафедральні цикли відбувалися в різних регіонах України, і таким чином я входив у безпосередню проблематику складних професійних обов’язків. Саме тоді назріла необхідність удосконалень у галузі спінальної нейрохірургії, і я поїхав до Новокузнецька, де професор А. А. Луцик налаштував чи не найкращу на той час клініку з цього актуального напряму. Загалом, де б я не бував (Москва, Мінськ, Новокузнецьк, Запоріжжя, Донецьк, Краснодар, Іжевськ, Лондон, Едмонтон, Майамі, Берлін, Будапешт), завжди намагаюся відвідати клініку, звертаючи особливу увагу і на післяопераційне ведення хворих.
— Це дійсно вражаючий екран наукового руху. Та є тут і, можливо, вирішальний рубіж — організація і відкриття в складі лікарні швидкої медичної допомоги в Києві клініки невідкладної нейрохірургії під Вашим проводом. Мабуть, саме тут реалізувався Ваш досвід і намагання в разі черепно-мозкових травм?
— Потреба швидко і безпомилково діяти в таких випадках — справді мій постійний науковий імпульс. Адже і моя кандидатська дисертація “Клініка, діагностика та лікування гострих травматичних субдуральних гематом при алкогольній інтоксикації” (1974) та докторська робота “Забої головного мозку в осіб різних вікових груп” (1986) відбивають цей драматичний напрям і виклик, який завжди стоїть перед нейротравматологією. Тут, в лікарні цілодобових випробувань я навчився оперувати практично все в своїй галузі і організував потужний центр невідкладної нейрохірургії зі спінальним та судинним відділеннями. Загалом опублікував 17 монографій, 15 учбових посібників і методичних рекомендацій, понад 350 наукових праць, маю 20 винаходів — і це все в ЛШМД. У 1993 році був обраний, за пропозицією Г. П. Педаченка, завідувачем кафедри нейрохірургії, в стінах якої ми розмовляємо.
— Миколо Єфремовичу, в 1997 році Вас було обрано членом-кореспондентом АМН України. В нарисі “Академія медичних наук України” (1998) про Вас мовиться: “Один із провідних вчених у галузі нейротравматології (черепно-мозкова, хребетно-спинно-мозкова, поєднана та множинна травма) та невідкладної нейрохірургії (гострі порушення мозкового кровообігу, організація невідкладної нейрохірургії)”. В цих рядках — безкрайній обшир складної роботи. На нас, ясна річ, ще чекають інші шляхи та віхи Ваших зусиль на суспільній ниві. Та, будь ласка, розкажіть хоча б про одну з багатьох перемог. На стендах в коридорі кафедри звертаєш увагу на фото врятованої Вами Ольги С. Що то за випадок?
— Ушкодження хребта у Олі внаслідок падіння з доволі великої висоти було тяжким. Вночі дівчину привезли до клініки, і я відразу прооперував її, максимально зберігши тканини хребців, з використанням власної оригінальної методики. Загалом, невідкладне втручання, хірургічні дії в перші ж години після пошкодження — мій незворушний принцип. Вдалося досягти повного функціонального відновлення, і Оля знову з успіхом працює топ-моделлю. Начебто і не було трагічного падіння. Фотографія ж демонструється заради суто педагогічної мети: довести курсантам, чого варті нюанси майстерності, своєчасність допомоги. А взагалі новацій було багато — і зовсім нові нейрохірургічні доступи, і навіть керований наркоз. Видаляючи пухлину мозку у певних анатомічних зонах, необхідно контролювати цілісність нервових центрів. Тож пацієнт на операційному столі відповідає на мої запитання чи навіть співає. Особливу технологію знеболення розробив доцент кафедри, анестезіолог А. О. Короткоручко. До речі, таку посаду у викладацькому складі спеціалізованої нейрохірургічної кафедри введено вперше. Бо ми успішно долаємо і больові синдроми.
— Перебуваючи якось у клініці на Братиславській, в лікарні швидкої допомоги, я дізнався — тут діє благодійний фонд професора М. Поліщука з допомоги певним категоріям хворих. Можна з повним правом сказати, що і на посаді голови Комітету з охорони здоров’я материнства і дитинства Ви продовжували цю місію...
— Це дійсно було вагоме коло обов’язків. Приміром, за моєї участі у Верховній Раді України відбулося обговорення гострих питань — “Про стан справ у вітчизняній охороні здоров’я” (2002), “Слухання по серцево-судинним захворюванням” (2003), “Парламентські слухання по проблемі ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні” (2003), “Парламентські слухання з питання “Епідемія туберкульозу в Україні та шляхи її подолання” (2003) тощо. Якщо узагальнити ці зусилля, а я вніс на розгляд парламенту близько 60 законодавчих актів та постанов, цей суспільний наступ поза операційною, його вектори можна визначити так: “Пацієнт відомий — народ України. Інфекція — корумпована влада. Треба негайно починати лікування”. Виступ під такою назвою я оприлюднив у 2002 році.
— Ця влада пішла у минуле. В оновленні України під керівництвом народного Президента Віктора Ющенка свій вагомий внесок зробили і медики на Майдані під Вашим керівництвом. Наш журнал в попередньому номері навів хвилюючу хроніку цієї лікарської самовідданості в буремні незабутні дні. А як виглядатиме Вашими очима майбутнє охорони здоров’я в Україні? Адже Указом Президента України Віктора Ющенка від 4 лютого 2005 року Вас призначено міністром охорони здоров’я України в уряді народної довіри, очолюваному прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко.
— Дійсно, медицина — від її закладів і системи організації до наукового корпусу — потребує докорінних соціально-економічних змін. Це нелегкі завдання, і я докладу до цього розумних, проте рішучих зусиль. Однак хочу завершити цей суто попередній ескіз подальших дій на оптимістичній ноті. Медики, які підтримали спротив беззаконню, причому масово і високоморально, довели: у нас не байдужий, а навпаки — висококваліфікований, патріотично налаштований кадровий загал у цій галузі. І це дає підстави впевнено сподіватися: медицина в новій Україні також стане істотно новою в наближенні до пересічної людини, до кожного пацієнта. І діяти слід найактивнішим чином. Знаменно, що на мою пропозицію Верховна Рада України 3 лютого 2005 року ухвалила рішення про проведення 6 липня парламентських читань з наболілих питань охорони здоров’я. Звітувати про перебудову системи охорони здоров’я України, насамперед, в соціальному сенсі, з питань поліпшення охорони здоров’я матері і дитини, про покращення медицини на селі, про інші подібні зрушення доведеться мені. І це будуть мої 150 вирішальних днів.
А закінчити цю бесіду дозвольте словами з Псалма 144: “Благословенний Господь, моя скеля, що руки мої Він навчає до бою, пальці мої — до війни!” Ця настанова звернена до всіх та кожного, але до медицини — безпосередньо.


Статьи на похожую тематику:

1. Юрій Віленський Академік АМН України Юрій Фещенко: “Фтизіатрія та пульмонологія — волаюче поле турбот, із важкими викликами і повільними перемогами”

2. Юрій Віленський, Олександр Тарасенко Микола Банчук. На перехрестях доль

3. Юрій Віленський Професор Микола Проданчук: “Токсикологію в океані хімічних небезпек можна порівняти з лоцманом профілактичної медицини. Тож це — наука передбачень і водночас — швидкого реагування”

4. Василь Нетяженко, Юрій Віленський Генерал-майор медичної служби Володимир Мегедь: “Прикордонна медицина — чому її вважають зразком майбутнього?”

5. Юрій Віленський Академік АМН України Леонід Розенфельд: “Власне, в житті кожного дослідника приховані свої Х-промені. Виокремити їх і є покликанням”

6. Юрій Віленський Професор Олександр Волосовець: “Вивчення чинників здоров’я дитини і нові потенціали попередження та лікування хвороб дитячого віку в їхньому сучасному діапазоні — ось сигнальні світла педіатрії”

7. Олександр Тарасенко Триває підготовка юристів для роботи в системі охорони здоров’я та фахівців у галузі медичного права

8. Медикаментозна профілактика мігрені (за рекомендаціями Американської неврологічної академії лікарям первинної ланки охорони здоров’я (оновлення: листопад 2005 р.)

9. Юрій Віленський З Богомольцями — через три сторіччя

10. Юрій Віленський Україна і СНІД: у тривожному піке



зміст