Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Сприятливі впливи цілеспрямованого зменшення ваги.
Огляд Американської асоціації гастроентерологів з проблеми ожиріння (2002, вересень)

*Продовження. Початок – див. “Мистецтво лікування”, № 1 (017) 2005

Матеріал підготовлений редакцією “Журналу сучасного лікаря. Мистецтво лікування”


Вплив на смертність

Незважаючи на докази впливу ожиріння на виникнення і прогресування цілого ряду захворювань, не існує надто переконливих даних про те, що зменшення ваги зменшує смертність або захворюваність при відповідній патології у пацієнтів з ожирінням. Більш того, ряд досліджень встановили, що зменшення ваги або її коливання були пов’язані з підвищеним рівнем смертності. Отже, наводимо результати досліджень, що проводилися з метою вивчення впливу цілеспрямованого зменшення ваги на рівень виживання.

Перше дослідження було проведено у жінок з наявністю надлишкової ваги тіла та ожиріння. У них будь-який рівень цілеспрямованого зменшення ваги був пов’язаний з 20 % зниженням смертності внаслідок всіх причин смерті, насамперед — онкологічних захворювань, спричинених ожирінням, та діабету. У жінок, які не мали захворювання на момент дослідження, не спостерігалося загального взаємозв’язку між цілеспрямованим зменшенням ваги та смертністю. Тим не менше, втрата понад 20 фунтів (9 кг) ваги за попередній рік була пов’язана з 25 % зниженням смертності внаслідок різних причин (серцево-судинної смертності та смертності внаслідок злоякісних захворювань), в той час як зменшення ваги менше ніж на 20 фунтів було пов’язане з незначним підвищенням рівня смертності.

В ході іншого дослідження проводилося спостереження за чоловіками з наявністю надлишкової ваги тіла та ожиріння. У чоловіків із захворюваннями, що можна пов’язати з наявністю ожиріння, цілеспрямоване зменшення ваги не впливало на рівень загальної смертності та смертності внаслідок серцево-судинної патології, але смертність від онкологічних захворювань була збільшеною у тих пацієнтів, які втрачали понад 20 фунтів ваги. У чоловіків, які були практично здоровими на момент дослідження, цілеспрямоване зменшення ваги не було пов’язане з рівнем загальної смертності, смертності внаслідок серцево-судинної патології та онкологічних захворювань, в той час як рівень смертності, пов’язаний з діабетом, підвищився у тих пацієнтів, які втратили понад 20 фунтів ваги.

Третє дослідження вивчало чоловіків та жінок з надлишковою вагою тіла та ожирінням за наявності діабету. Цілеспрямоване зменшення ваги поєднувалося з 25 % зниженням загальної смертності та 28 % зниженням смертності внаслідок серцево-судинних захворювань та діабету.

Отже, зважаючи на результати зазначених досліджень, можна зробити припущення, що цілеспрямоване зменшення ваги може покращити виживання осіб з надлишковою вагою тіла та ожирінням, які мають захворювання, спричинені ожирінням, особливо — цукровий діабет ІІ типу. Проте ці дані необхідно інтерпретувати із застереженням, так як зниження ваги відмічалося самими пацієнтами (а не було задокументоване) та могло виникати у будь-який час до початкового візиту пацієнта.


Вплив на захворюваність

Цілеспрямоване зменшення ваги зумовлює зменшення рівня багатьох медичних ускладнень, пов’язаних з ожирінням. Більше того, багато з цих сприятливих впливів стають очевидними після незначної (на 5–10 % від початкової) втрати ваги тіла. Також існують докази того, що втрата ваги може відстрочити або зменшити ризик виникнення нового захворювання, пов’язаного з ожирінням, наприклад діабету.


Серцево-судинні захворювання

Пацієнти з наявністю ожиріння, у яких розвивається ішемічна хвороба серця (ІХС), часто мають більше одного метаболічного фактора ризику виникнення ІХС, причому ризик виникнення ІХС прямо пов’язаний з вираженістю факторів ризику. Незважаючи на наявність ефективних фармакологічних стратегій впливу на окремі фактори ризику, незначне зменшення ваги тіла може впливати на всю сукупність факторів ризику одночасно. Дані фремінгемського дослідження свідчать, що втрата ваги на 5 фунтів (2,25 кг) або більше була пов’язана з 48 % та 40 % зменшенням суми факторів ризику (високий систолічний артеріальний тиск, підвищені тригліцериди та холестерин плазми крові, а також рівень глюкози натще, збільшений індекс маси тіла, низький рівень ліпопротеїдів високої густини — ЛПВГ) у чоловіків та жінок відповідно.
Зменшення ваги покращує структуру та функцію серця — зменшується об’єм крові та гемодинамічне навантаження на серце, маса лівого шлуночка та його розміри; товщина септальної перетинки. Покращення серцевої функції впливає на зменшення симптомів болю в грудній клітці та задишки, що спостерігалося у пацієнтів, які втратили 23 % (28 кг) ваги тіла після оперативного втручання на шлунку, спрямованого на корекцію ожиріння.
До того ж, зменшення маси тіла може сповільнювати прогресування атеросклерозу. В одному з досліджень проводилось ультразвукове вивчення каротидних артерій при включенні в дослідження та через 4 роки у 3 груп осіб:
І група — пацієнти з ожирінням, яким проводилось оперативне втручання на шлунку, спрямоване на хірургічну корекцію ожиріння, і які втратили 19 % ваги тіла;
ІІ група — пацієнти з ожирінням, які не лікувалися, без зміни ваги тіла;
ІІІ група — худорляві добровольці.
Рівень прогресування товщини інтими був однаковим у пацієнтів І та ІІІ групи. У пацієнтів ІІ групи цей показник був у 3 рази вищий, ніж в І та ІІІ групах.


Цукровий діабет ІІ типу

Негативний енергетичний баланс та втрата ваги покращують чутливість до інсуліну та контроль глікемії у пацієнтів з ожирінням за наявності цукрового діабету ІІ типу. За деякими даними, втрата лише 5 % ваги протягом 1 року зменшувала рівень глюкози натще та інсуліну, концентрацію глікозильованого гемоглобіну, а також необхідність медикаментозної терапії у пацієнтів з ожирінням за наявності цукрового діабету, які приймали пероральні гіпоглікемічні препарати.
Необхідність використання гіпоглікемічних препаратів зменшувалась у всіх пацієнтів, які втратили 15 % або більше ваги тіла. Середня втрата ваги І 30 % від початкової у пацієнтів з наявністю ожиріння ІІІ класу, яким проводилось оперативне втручання (gastric bypass), зумовлювала виражене довготривале покращення метаболізму глюкози. При цьому 83 % пацієнтів з цукровим діабетом ІІ типу та 99 % пацієнтів з порушеною толерантністю до глюкози досягли нормальних показників глюкози натще, інсуліну та глікозильованого гемоглобіну. Однак втрата ваги не покращила глікемічний контроль у всіх пацієнтів з ожирінням, які мали діабет. Можливо, пацієнти з діабетом або з тяжкою недостатністю підшлункової залози, резистентні до сприятливих впливів втрати ваги.
Стійка втрата ваги є ефективною у попередженні розвитку нових випадків діабету у пацієнтів з ожирінням. У ході фремінгемського дослідження було встановлено, що ризик діабету зменшувався на 33 % у тих осіб, які втратили 3,7–6,8 кг, та на 51 % у тих, хто втратив понад 6,8 кг протягом 16 років спостереження. Дані дослідження Finnish Diabetes Prevention Study та дослідження United States Diabetes Prevention Program Study демонструють, що зміни способу життя, наслідком яких є незначна (І 5 %) втрата ваги, зменшують 4–6-річну сукупну поширеність діабету на 58 % у чоловіків та жінок з надлишковою вагою тіла та ожирінням при порушенні толерантності до глюкози.
Втрата ваги на 16 % внаслідок оперативного втручання на шлунку з метою хірургічної корекції ожиріння у пацієнтів з тяжким ступенем ожиріння (початковий ІМТ = 41 кг/м2), які брали участь в дослідженні Swedish Obese Subjects (SOS) study, була пов’язана з 5-кратним зменшенням ризику діабету протягом 8 років (поширеність діабету 18,5 % у контрольній групі та 3,6 % у групі пацієнтів, яким проводилася хірургічна корекція ожиріння).
Втрата ваги є особливо складним завданням у пацієнтів з цукровим діабетом ІІ типу. Проведені дослідження продемонстрували, що пацієнти з ожирінням за наявності цукрового діабету ІІ типу втрачають менше ваги, ніж пацієнти з ожирінням за відсутності діабету. Більше того, успішна втрата ваги є обернено пропорційною тривалості та тяжкості діабету. При більш тяжкій стадії хвороби (визначеній як необхідність прийому гіпоглікемічних препаратів) пацієнти є більш рефрактерними до втрати ваги у порівнянні з пацієнтами з менш тяжкою стадією хвороби (визначеною як можливість контролю симптомів діабету за допомогою лише дієтотерапії). Причини незначної втрати ваги у пацієнтів за наявності діабету залишаються невідомими, але можуть бути пов’язаними з ефектами консервації енергії (наприклад, зменшеною глюкозурією) та тенденцією проти втрати ваги, спричиненої ефектами фармакологічної терапії діабету.




Дисліпідемія

Більшість досліджень встановили, що втрата ваги зменшує рівні тригліцеридів, загального холестерину та ЛПНГ в плазмі крові та підвищує концентрацію ЛПВГ. Однак на час настання змін ліпідного профілю впливають стан енергетичного балансу та інші дієтичні та фізичні фактори. Найбільше покращення концентрацій тригліцеридів, загального холестерину та ЛПНГ в плазмі крові має тенденцію виникати у перші 4–8 тижнів втрати ваги. Протягом періоду активної втрати ваги концентрація ЛПВГ у плазмі крові також зменшується, але зростає, як тільки втрата ваги стабілізується. Крім того, втрата ваги, викликана дієтою у поєднанні з фізичними вправами, має більший сприятливий вплив на ЛПНГ, ніж втрата ваги, викликана лише дієтотерапією.
Сприятливий вплив втрати ваги на концентрацію ліпідів у плазмі крові є більш інтенсивним у чоловіків, ніж у жінок, але це може бути наслідком відмінностей у базисних рівнях ІМТ та ліпідів плазми, ніж статі пацієнтів per se. Поправка на розміри тіла та початковий ліпідний профіль спричиняє нівелювання багатьох статевих відмінностей.
Взагалі, ступінь покращення ліпідного профілю має відношення до величини втрати ваги; повторне збільшення ваги має наслідком відновлення показників тригліцеридів та холестерину. У 2–річний період часу втрата ваги на 5 % є достатньою для того, щоб підтримувати зниження концентрацій тригліцеридів плазми крові, в той час як концентрації загального холестерину та ЛПНГ повертаються до початкових показників, якщо не досягається та не підтримується щонайменше 10 % втрата ваги. Серед фракцій ліпідів ЛПВГ є найбільш резистентними до зміни; нефармакологічне збільшення ЛПВГ може вимагати значної втрати ваги, періоду стабілізації ваги та супутнього фізичного тренування.


Артеріальна гіпертонія

Втрата ваги, незалежно від обмеження натрію в раціоні, зменшує систолічний та діастолічний артеріальний тиск (АТ). Одне з найбільших досліджень Trials of Hypertension Prevention Phase II (TOHP II) рандомізувало близько 1200 пацієнтів з надлишковою вагою тіла та ожирінням до зниження ваги шляхом дієтотерапії та до звичайних лікувальних заходів. Результати дослідження продемонстрували взаємозв’язок між втратою ваги та рівнем АТ у 36-місячний період спостереження: при втраті ваги на 8,8 кг систолічний АТ зменшувався на 7 мм рт. ст., діастолічний — на 5 мм рт. ст.; при втраті 2,6 кг систолічний АТ зменшувався на 4,5 мм рт. ст., діастолічний — на 2,5 мм рт. ст.; при втраті 1,0 кг систолічний АТ зменшувався на 2,0 мм рт. ст. без змін діастолічного АТ. Тобто, навіть найменша втрата ваги зумовлює певне зниження АТ.
Учасники дослідження, в яких спостерігалася значна втрата ваги у перші 6 місяців, але пізніше вони набрали частину або всю втрачену вагу, мали виражене зменшення АТ в 6-місячний термін, з наступним поверненням до початкових показників в кінці дослідження. У пацієнтів з наявністю ожиріння крайнього ступеня, які вже мали артеріальну гіпертонію (АГ), значна втрата ваги, викликана хірургічною корекцією ожиріння, покращувала протікання АГ або зумовлювала повне зникнення АГ приблизно у 2/3 пацієнтів. Результати нещодавно проведеного дослідження SOS актуалізують питання щодо тривалості впливу втрати ваги на рівень АТ.
Сприятливий вплив втрати ваги на АТ, що спостерігається у перші 2 роки після хірургічної корекції ожиріння, зникає протягом 3 років; протягом наступних 5 років поступово зростає як систолічний, так і діастолічний АТ. Причина розбіжностей у результатах досліджень залишається невідомою, але може бути пов’язаною з більшим набором ваги у групі, яка отримувала хірургічну корекцію (І 11 кг) у порівнянні з групою, де використовувалася дієтотерапія (І 1 кг), незважаючи на те, що хірургічна корекція ожиріння спричиняла більш суттєву сумарну втрату ваги (16 % від початкової), ніж успішна дієтотерапія (І 10 % від початкової ваги тіла).
Як засвідчило дослідження SOS, здатність зменшення ваги запобігати подальшому прогресуванню АГ є суперечливою. Декілька великих проспективних досліджень встановили, що втрата ваги зменшує поширеність АГ. Ризик виникнення нових випадків АГ у нормотензивних жінок, які спостерігалися протягом 12–15 років в дослідженні Nurses Health Study, прямо корелює зі змінами ваги тіла — втрата ваги на 5,0–9,9 кг та 10 кг і більше була пов’язана з 15 % та 26 % зменшенням ризику виникнення артеріальної гіпертонії відповідно.
В дослідженні TOHP II у осіб, які підтримували втрату ваги щонайменше на 4,5 кг протягом 36 місяців, спостерігалося 65 % зменшення ризику виникнення АГ у порівнянні з контрольною групою, в якій спостерігався набір ваги на 1,8 кг. А в дослідженні SOS сприятливий вплив втрати ваги на ризик виникнення АГ у 2-річний термін після хірургічної корекції ожиріння зникав через 3 роки; ризик залишався таким самим, як і в контрольній групі, протягом 8 років спостереження, незважаючи на постійну втрату ваги. Незважаючи на відсутність впливу на АГ, довготривале зниження ваги, яке виникло внаслідок хірургічної корекції ожиріння, зумовлювало виражене та постійне зменшення ризику виникнення діабету.


Захворювання легень

Функція легень, обструктивне апное уві сні та гіповентиляція, спричинена ожирінням, мали позитивну динаміку при втраті ваги. Виражена втрата ваги на 30 % від початкової у пацієнтів з ожирінням ІІІ класу зменшувала вираженість, а часто — зумовлювала повне зникнення симптомів обструктивного апное уві сні. Навіть помірне зменшення ваги на 10 % від початкового значення значно покращує нічний сон та зменшує гіперсомноленцію вдень. Хірургічна корекція ожиріння також викликає зменшення вираженості симптомів гіповентиляції легень, зумовлює відновлення нормальних функціональних об’ємів легень та тиску наповнення серця. Необхідно пам’ятати, що зменшення симптомів апное уві сні та гіповентиляції підримуються постійною втратою ваги; рецидиви спостерігаються у пацієнтів, які знову набрали втрачену вагу.


Якість життя

Результати багатьох досліджень засвідчують, що втрата ваги у пацієнтів з надлишковою масою тіла або ожирінням спричиняє покращення якості життя. Точний показник втрати ваги, необхідний для зменшення симптомів остеоартриту або його попередження, залишається невідомим. Тим не менше, абсолютна величина втрати ваги прямо корелює зі зменшенням вираженості симптомів остеоартриту, збільшенням об’єму рухів в уражених суглобах та зменшенням необхідності використання анальгетиків у пацієнтів з ожирінням за наявності остеоартриту. Більшість пацієнтів з ожирінням ІІІ класу відмічають зменшення болю в одному або кількох суглобах після значної втрати ваги внаслідок хірургічної корекції ожиріння.
В осіб з ожирінням І класу пересічна втрата ваги на 8,6 кг внаслідок використання низькокалорійної дієти, фізичних вправ та модифікації способу життя була пов’язана зі значним покращенням якості життя. Дані, отримані через 2 роки після початку дослідження SOS, продемонстрували, що втрата ваги, зумовлена хірургічною корекцією ожиріння, покращувала якість життя (визначену як рівень соціальної взаємодії, рівень тривоги та депресії, настрій, відчуття здоров’я та рівень фізичної активності), в той час як у контрольній групі ці показники залишалися без змін. Покращення параметрів якості життя було прямо пов’язане з абсолютною величиною втрати ваги.


Лікування

В США близько 45 % жінок та 30 % чоловіків постійно роблять спроби зменшити масу тіла. Незважаючи на те, що багато осіб з ожирінням можуть втратити вагу шляхом дієтотерапії, успішне довготривале підтримання оптимальної ваги залишається складним завданням як для лікарів, так і для пацієнтів. Чергування періодів втрати ваги та наступних періодів набору може мати несприятливі медичні та психологічні наслідки.
Тим не менше, в результаті більшості досліджень з вивчення побічних подій, пов’язаних з чергуванням періодів втрати та набору ваги, які включали як худорлявих, так і пацієнтів з ожирінням, неможливо було виявити різницю між цілеспрямованою та нецілеспрямованою втратою ваги. The National Task Force on the Prevention and Treatment of Obesity зробив висновок, що наявні дані щодо впливів чергування періодів втрати та набору ваги на здоров’я пацієнтів є сумнівними і вони не повинні стримувати осіб з ожирінням від спроб втратити вагу. Необхідним є проведення додаткових досліджень з метою встановлення шкідливих впливів неуспішної дієтотерапії. Сучасні підходи лікування ожиріння включають дієтотерапію, фізичні вправи, модифікацію поведінки, фармакологічну терапію, хірургічні втручання та встановлення спеціальних балонів у шлунок.


Дієтотерапія

Дієтотерапія є основою лікувальних заходів, спрямованих на втрату ваги, адже для більшості пацієнтів набагато легше досягти негативного енергетичного балансу шляхом зменшення вживання харчових продуктів, ніж шляхом підвищення рівня фізичної активності. Більшість дієт, запропонованих для зменшення ваги, відрізняються за двома принциповими показниками — енергетичною цінністю дієти та вмістом основних поживних речовин. Проте первинною детермінантою втрати ваги залишається енергетична цінність дієти, а не відносний вміст основних поживних речовин.
Дієти з дуже низьким вмістом калорій (ДНВК) звичайно мають енергетичну цінність < 800 ккал/добу з низьким вмістом жиру (Ќ 15 г/добу) та високим — білка (70–100 г/добу). Дієти з низьким вмістом калорій (НВК) звичайно мають енергетичну цінність 800–1500 ккал/добу. Дієти зі збалансованим дефіцитом основних поживних речовин звичайно забезпечують > 1500 ккал/добу у вигляді звичайних харчових продуктів.
Рекомендації щодо лікування ожиріння, видані Національним Інститутом здоров’я (NIH), рекомендують пацієнтам з наявністю надлишкової маси тіла (ІМТ від 25,0 до 29,9 кг/м2) та 2 або більше факторів ризику зменшити енергетичну цінність раціону приблизно на 500 ккал/добу. Вказаний дефіцит енергії, який також рекомендується для осіб з ожирінням І ступеня (ІМТ від 30,0 до 34,9 кг/м2), звичайно зумовлює зменшення ваги тіла приблизно на 1 фунт (0,45 кг) на тиждень та зменшення ваги приблизно на 10 % від початкової у 6-місячний термін.
Особи з наявністю ожиріння ІІ класу (ІМТ від 35,0 до 39,9 кг/м2) повинні досягнути більш вираженого дефіциту енергії у 500–1000 ккал/добу, що спричинить зменшення ваги тіла приблизно на 1–2 фунти на тиждень та зменшення ваги приблизно на 10 % від початкової у 6–місячний термін. Для того, щоб призначити дієту, яка забезпечить дефіцит енергії, необхідно знати добову потребу пацієнта в енергії. Зважаючи на високу вартість обладнання, необхідного для виміру витрат енергії у стані спокою та загальних витрат енергії за добу, вони рідко проводяться практикуючими лікарями. Загальна добова потреба пацієнта в енергії може визначатися шляхом використання стандартних формул, що враховують показники ваги тіла пацієнта, росту, статі, віку та рівня фізичної активності, таких як формула Harris-Benedict або формула Світової організації охорони здоров’я (табл. 1).
Однак використання стандартних формул вважається складним та може бути ненадійним у пацієнтів з ожирінням внаслідок того, що вказані формули можуть значно переоцінювати або недооцінювати витрати енергії. Замість зазначених формул були запропоновані прості дієтичні рекомендації, представлені в таблиці 2.
Незважаючи на те, що використання дієт з ДНВК звичайно спричиняє втрату ваги в межах 15–20 % у термін 12–16 тижнів від початку лікування, цей терапевтичний підхід часто пов’язаний з поганим підтриманням ваги. У декількох рандомізованих дослідженнях повторний набір ваги був більшим після дієт з ДНВК, ніж після дієт з НВК. Таким чином, втрата ваги після лікування протягом 1 року не відрізнялася між двома групами. Необхідно також відзначити нижчий комплаєнс при використанні дієт з ДНВК, а також підвищений ризик виникнення різних медичних ускладнень (таких як гіпокаліємія, дегідратація та формування камінців у жовчному міхурі). Таким чином, пацієнти, які лікуються дієтою з ДНВК, вимагають більш ррунтовного медичного состереження у порівнянні з тими, хто отримує дієту з НВК.




Фізична активність

Фізична активність сама по собі не є ефективним методом досягнення початкової втрати ваги. Дефіцит енергії, спричинений фізичною активністю у осіб з ожирінням, звичайно є недостатнім та вимагає значно більших зусиль, ніж дефіцит енергії, викликаний застосуванням низькокалорійної дієти. Наприклад, біг або інтенсивна ходьба на дистанцію в 1 милю зумовлює використання 110 ккал з ендогенних джерел. Таким чином, для втрати 2 фунтів на тиждень, що звичайно досягається використанням низькокалорійної дієти (1000 ккал на добу), необхідно пробігти або пройти 65 миль на тиждень за умови звичайного енергетичного раціону.
Результати більшості досліджень продемонстрували, що помірні вправи на витривалість (такі як енергійна ходьба 45–60 хв 4 рази на тиждень протягом 1 року) звичайно викликає втрату ваги лише на декілька кілограмів. Додавання програм регулярної фізичної активності до короткотривалої (менше 6 місяців) дієтотерапії значно не підвищує початкову втрату ваги, за винятком випадків, коли фізична активність є довготривалою та інтенсивною (наприклад, 88 хв на добу інтенсивної ходьби або їзди на велосипеді). До того ж, вид фізичної активності протягом дієтотерапії не мав суттєвого значення для досягнення втрати ваги. В одному рандомізованому проспективному дослідженні пацієнти з ожирінням, які застосовували дієту з енергетичною цінністю 925 ккал на добу протягом 4 місяців, втрачали таку саму вагу, як і при зазначеній дієті плюс вправи на витривалість, дієті плюс силові вправи або дієті плюс вправи на витривалість і силові вправи.
Незважаючи на те, що фізична активність не є ефективною для початкової втрати ваги, вона є дуже важливою для досягнення довготривалого контролю над вагою. Декілька великомасштабних досліджень встановили, що особи з ожирінням, які досягли успішної довготривалої (Ћ 1 року) втрати ваги, виконували регулярні фізичні навантаження. Ретроспективні аналізи проспективних клінічних досліджень щодо втрати ваги також виявили, що особи, які займалися регулярними фізичними вправами, підтримували досягнуту втрату ваги значно краще у порівнянні з тими особами, які вели малорухомий спосіб життя. Сприятливі впливи регулярних фізичних навантажень на досягнення довготривалого зниження ваги тіла можуть бути ймовірно пов’язаними як з фізіологічними, так і психологічними механізмами. Фізична активність може допомагати у запобіганні повторному набору ваги шляхом збільшення затрат енергії та шляхом покращення самооцінки пацієнтів та їхнього настрою, що може зумовити зменшення споживання харчових продуктів.
Аеробні навантаження мають додаткові сприятливі впливи, незалежні від власне втрати ваги. Вправи на витривалість збільшують чутливість до інсуліну та здатність виконувати більший об’єм навантаження в аеробному режимі. Це, в свою чергу, пов’язане зі зменшенням ризику виникнення діабету та смерті внаслідок серцево-судинних хвороб. Фактично ризик смерті внаслідок серцево-судинної патології та внаслідок всіх причин смерті є нижчим у осіб з наявністю ожиріння, які перебувають у хорошій фізичній формі у порівнянні з худорлявими особами у поганій фізичній формі.
Ряд досліджень продемонстрували також сприятливий вплив фізичних вправ на психологічний стан осіб без наявності ожиріння. Проводилася незначна кількість досліджень з вивчення впливу фізичних вправ на психологічний стан пацієнтів з ожирінням. У найбільшому з таких досліджень, в ході якого пацієнти отримували дієтотерапію плюс аеробні фізичні навантаження, спостерігалося значне зниження рівня депресії та втомлюваності і збільшення енергійності пацієнтів. Проте покращення психологічного стану в цій групі пацієнтів не перевищувало аналогічний показник у пацієнтів, які втратили вагу внаслідок лише однієї дієтотерапії.


Матеріал публікується за сприяння
ТОВ “Гедеон Ріхтер – УКРФАРМ”


Статьи на похожую тематику:

1. Огляд Американської асоціації гастроентерологів з проблеми ожиріння (2002, вересень)

2. Огляд Американської асоціації гастроентерологів з проблеми ожиріння. Загальні положення щодо застосування фармакологічної терапії

3. В. З. Нетяженко, О. М. Барна Лікування пацієнтів з інфарктом міокарда з підйомом сегмента ST (Рекомендації Американської Колегії Кардіологів та Американської Асоціації Серця: перегляд існуючих рекомендацій 1999 року)

4. Лікування негонококового уретриту (директиви Міжнародної асоціації урогенітальної медицини, 2002)

5. Л. М. Вовк Деякі аспекти специфічної терапії при дифтерії (огляд літератури)

6. Керівництво Всесвітньої організації гастроентерологів. Лікування гострих вірусних гепатитів (2003)

7. Лікування гострих вірусних гепатитів, 2003. Керівництво Всесвітньої організації гастроентерологів

8. І. П. Шлапак, О. А. Галушко Застосування розчинів гідроксиетильованого крохмалю (Рефортану®) в анестезіології та інтенсивній терапії. Огляд міжнародних досліджень

9. Імуносупресивна терапія після трансплантації нирки Рекомендації Європейської асоціації урологів (2004)

10. Профілактика остеопоротичних переломів у людей похилого віку. Рекомендації Національної фундації остеопорозу та Геріатричної асоціації (США, 2005)



зміст