Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

І. С. Сміян
Діарейні захворювання

У статті йдеться про лікування дітей з діарейними захворюваннями. Розглянуто питання лікувального харчування, боротьби зі зневодненням організму, медикаментозної терапії. Приділено увагу профілактиці діарей у педіатричній практиці.

Ключові слова: діарея, зневоднення, дієтотерапія, парентеральне харчування, регідратаційна терапія, антибактеріальні засоби, профілактика.


І. С. Сміян, член-кор. АМН України, д. м. н., професор
Тернопільська державна медична академія ім. І. Я. Горбачевського, кафедра госпітальної та факультетської терапії


Госпіталізація хворих на діарейні захворювання здійснюється:
A при тяжких формах — незалежно від віку дитини, а у дітей до 1 року з несприятливим преморбідним фоном - і при середньотяжкому перебігу;
- при затяжному і хронічному перебігу дизентерії в період загострення;
- при неможливості зберегти протиепідемічний режим у домашніх умовах (незадовільні умови мешкання);
- при необхідності проведення інфузійної терапії.
Хворих розміщують у напівбоксах, тому що перебування в загальній палаті пов’язане з високою ймовірністю реінфекції.


Лікувальне харчування

Лікувальне харчування є важливим на всіх етапах терапії при діарейних захворюваннях. На підставі багаторічних досліджень ми розробили концепцію, згідно з якою можна стверджувати, що не буває діареї без гастроентеральної ферментопатії. Отже, кількісне та якісне харчування має відповідати рівню активності ферментів травного соку. Тобто, годування без обмеження призводить до погіршення стану хворої дитини — і це підтверджує практика. Набуті діарейні захворювання характеризуються полівуглеводною інтолерантністю (Сміян І. С., 1987, 1989), а тяжкість клінічних проявів залежить від ступеня зниження активності гастроентеральних ферментів. У зв’язку з цим ВООЗ (1988), підкреслюючи необхідність безперервного харчування під час гострої діареї, відзначає відомі клініцистам прояви синдрому мальабсорбції вуглеводів (водяниста діарея, наявність у випорожненнях відновлюючих речовин, зниження рН випорожнень, запалення перианальної ділянки тощо). Такі патологічні зміни є обррунтуванням для виключення дисахаридів, а потім (за відсутності ефекту) — і моносахаридів. Підхід до дієтотерапії має бути індивідуальним. Найкращим продуктом у годуванні хворої дитини є грудне молоко, навіть донорське. У разі його відсутності — кислі адаптовані суміші, насамперед ті, що містять біфідумбактерії та негативно впливають на умовно-патогенну флору кишківника (гемолізинпродукуючі кишкові палички, коагулопозитивні стафілококи); звичайний кефір гальмує ріст грибів і протея. Годують немовля невеликими порціями до 8–10 разів на добу. Віковий об’єм харчування відновлюють на 4–7-й день.

Для видалення харчового субстрату з травного каналу можна промити шлунок 1 % розчином натрію гідрокарбонату чи ізотонічним розчином натрію хлориду, дати 1 чайну ложку рицинової олії, промити кишки звичайною перевареною водою (37–38 °С) або 3–5 % розчином крохмалю.
Як правило, при легких формах діарейних захворювань після ліквідації недоліків у харчуванні та догляді настає одужання. У зв’язку зі зниженням кислотності шлункового соку та ферментативної активності травного соку призначають шлунковий сік (по 1/2–1 чайній ложці за 15–20 хв до годування 3–4 рази на день), розведений наполовину і більше перевареною водою. Якщо шлункового соку немає, хворому дають 1 % розчин хлористо-водневої кислоти з пепсином (Ac. hydrochloridi diluti 1 % — 100,0; Pepsini 1,0) — по 1/2–1 чайній ложці за 15–20 хв до їди 3–4 рази на день. Також можна призначити панкреатин та інші препарати, до складу яких він входить.

Замінну терапію проводять короткими курсами — протягом 7 днів. При метеоризмі й неспокої дитини треба давати кропову водичку, настої ромашки, звіробою, кмину тощо. Інколи на початку захворювання дітям можна давати як обволікуючий і адсорбуючий засіб від 10 до 20–30 мл концентрованого рисового відвару з 3–5 % розчином цукру. Замість відвару можна призначати морквяний суп, який має такі самі властивості.
В окремих випадках (тривале блювання і часті випорожнення, відмова від їжі, різке зменшення маси тіла, порушення ентерального засвоєння харчових інгредієнтів) необхідним є парентеральне харчування. Для парентерального харчування використовують азотисті розчини, що містять амінокислоти, препарати енергетичного призначення (з вуглеводів і жирів), а також розчини для забезпечення гідроіонної рівноваги. Для азотистого (білкового) харчування застосовують два види препаратів — синтетичні суміші амінокислот і білкові гідролізати.
Усі препарати для парентерального харчування вводять внутрішньовенно краплинно дуже повільно, в підшкірні периферичні вени — шляхом їх проколів або катетеризації. Використовують також катетеризацію центральних вен за методом Сельдингера (останнім часом рідко).
Харчові середовища перед введенням необхідно підігрівати до 25 °С. Перед самим вливанням синтетичні амінокислотні розчини, білкові гідролізати, жирові емульсії розбавляють 10 % розчином глюкози у співвідношенні 1:1. Змішувати білкові й жирові середовища неприпустимо. Швидкість введення препаратів становить 4–6 крапель за 1 хв. Для кращого засвоєння амінокислот у суміш додають 1–2 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти. Інсулін вводять у розрахунку 1 ОД на 5 г сухої речовини глюкози. З цією самою метою внутрішньом’язово вводять ціанокобаламін і тіамін.


Tабл. 5 Розрахунок рідини для регідратації, мл на 1 кг фактичної маси тіла (за Denis)


Tабл. 5 Розрахунок рідини для регідратації, мл на 1 кг фактичної маси тіла (за Denis)


За рекомендаціями ВООЗ (1993), дітям у віці до 6 міс, які отримували тільки грудне молоко, при діареї грудне вигодовування здійснюють без перерви, так часто і стільки, як того бажає дитина, коли її прикладають до грудей; хворі на діарею в цьому ж віці, але які споживали тваринне молоко або суміш з нього, повинні продовжувати це харчування, але протягом перших двох днів молоко (суміші) необхідно розводити рівною кількістю чистої кип’яченої води (краще — рисовим відваром); дітям 4–6 міс і більше при діареї необхідно призначати те саме харчування, що й здоровим, але часто (6 разів і більше на добу) і в невеликій кількості.
Регідратаційна терапія відновлює об’єм циркулюючої крові, підвищує артеріальний тиск, нормалізує діурез, водно-електролітний обмін, поліпшує мікроциркуляцію, діє дезінтоксикаційно. Дитині з діареєю необхідно давати рідини більше, ніж завжди. Основою лікування діарейних захворювань є швидка компенсація втрат води і електролітів, що у 20 % випадків зумовлює нормалізацію стану.

Щоб з’ясувати, яку кількість рідини потрібно ввести, визначають об’єм рідини, необхідної для компенсації зневоднення і підтримки гідратації. Об’єм рідини для компенсації ексикозу залежить від ступеня зневоднення. Останнє становить 5–10–15 % — відповідно до зменшення маси, або 50–100–150 мл на 1 кг маси. Для розрахунку кількості рідини для регідратації можна використовувати дані Dennis (1960) (табл. 5)
Рідину для компенсації зневоднення вводять не відразу, а протягом перших 2 діб: 2/3 — за першу добу, 1/3 — за другу. Наприклад, якщо дитина з масою тіла 6 кг втратила 10 % її, що відповідає 600 мл рідини, то 400 мл водять за першу добу і 200 мл — за другу.

Кількість рідини, необхідної для підтримання нормальної гідратації, визначають на 1 кг маси: з перспірацією — 50 мл, за рахунок діурезу — 40 мл, через блювання і пронос — від 35 до 120 мл (у середньому 60 мл). Дитині (маса тіла 6 кг) з тяжкою формою діареї призначають протягом першої доби: 400 мл рідини для компенсації ексикозу, 300 мл (50 мл х 6 кг), 240 мл (40 мл х 6 кг) і 360 мл (60 мл х 6 кг) для підтримання гідратації — всього 1300 мл, тобто 215 мл/кг. Наступного дня, якщо у немовляти є пронос і блювання, кількість рідини зменшують на 200 мл (усього — 1100 мл), що становить 185 мл/кг.

На третю добу лікування температура і випорожнення найчастіше нормалізуються, блювання припиняється. Тоді кількість рідини для підтримання гідратації зменшують до 150 мл/кг. Пронос та блювання призводять не лише до дегідратації, а й супроводжуються значними втратами електролітів, тобто порушення водного обміну при діарейних захворюваннях тісно пов’язані зі змінами електролітно-метаболічної рівноваги в дитячому організмі. Патологічні втрати електролітів коливаються в широких межах та впливають на тип зневоднення.

При діарейних хворобах використовують широкий спектр інфузійних препаратів. Група кристалоїдних розчинів включає:
- гіпоосмолярні розчини (5 % глюкоза) — рівномірно розподіляються між позаклітинним і внутрішньоклітинним водним просторами. Оскільки внутрішньоклітинний простір значно більший, ніж позаклітинний, то такі розчини у чистому вигляді мало підходять для відтворення частини позоклітинного простору — судинного сектору;
- ізотонічні розчини (розчин Рінгера, лактасол та ін.) — розподіляються в межах позаклітинного водного простору і широко використовуються в регідратаційних цілях;
- гіперосмолярні розчини (3-7, 5 % розчини натрію хлориду) — застосовуються для оліговолемічної реанімації (реанімації малими об’ємами рідини);
- коригуючі розчини (калію хлориду, натрію гідрокарбонату, хлосоль та ін.) — для делікатної корекції порушень водно-електролітного і кислотно-лужного балансу організму.
До групи колоїдних препаратів відносять розчини альбуміну, декстрану, препарати гідроксиетилкрохмалю (ГЕК) і желатини. Вони сприяють не тільки відтворенню дефіциту у внутрішньосудинному водному просторі, збільшуючи таким чином ОЦК, а й зміні фільтраційно-реабсорбційних взаємовідносин судинного та інтерстиціального простору в напрямку реабсорбції за рахунок колоїдних часток, що входять до складу препарату. Здатність желатини визивати анафілактоїдні реакції обмежує її призначення, а в США з 1978 р. її зовсім не використовують. В Україні припинили виробництво полівінілпірролідонових препаратів (гемодез), що належать до колоїдних розчинів і широко використовувалися в педіатричній практиці. Таким чином, вибір препаратів, які мають противошокову, дезінтоксикаційну та реологічну дію, зовсім невеликий (альбуміни, декстрани, ГЕК). Найбільш ефективними і найменш шкідливими вважають препарати ГЕК. Вони не лише мають зазначені властивості, а й покращують обмін речовин, мікроциркуляцію, кислотно-лужний баланс, функції кишківника та печінки, підвищують діурез.
При цьому важливо знати, в якому співвідношенні необхідно призначати різні розчини. Так, у разі ізотонічного типу зневоднення вводять ізотонічний розчин натрію хлориду (0,85 %) або розчин Рінгера з рівною кількістю 10 % розчину глюкози (1:1). При вододефіцитному типі зневоднення рекомендують одну частину сольових розчинів і 2–3 частини 10 % розчину глюкози.
До сольових розчинів належить плазма, розчини альбуміну, реополіглюкін без глюкози, поліглюкін, препарати ГЕК. За умов соледефіцитного ексикозу призначають 4 частини сольового розчину, 2 частини 10 % глюкози та 1 частину 1,3 % натрію гідрокарбонату (4:2:1). Часто не вдається з’ясувати тип зневоднення, тоді використовують розчини сольові, 10 % глюкозу та 1,3 % натрію гідрокарбонату (1:2:1).
Згідно з рекомендаціями Девідсона, стартовими розчинами для парентерального введення при вододефіцитному зневодненні є розчин 5 % глюкози, при соледефіцитному — ізотонічний розчин натрію хлориду чи розчин Рінгера, при ізотонічному — 10 % розчин глюкози.
При тяжкому перебігу діареї з частими блюваннями (іноді нестримними, навіть після приймання рідини), випорожненнями, протягом 4–6 год рідину вводять тільки внутрішньовенно. Кількість її можна доводити до 70–80 % добової потреби. Протягом перших 2 год рідину потрібно вводити швидше (у першу годину — по 25 крапель за 1 хв, у другу — 20 крапель), а потім повільніше (по 10–15 крапель за 1 хв). Для дітей перших тижнів життя при внутрішньовенних інфузіях слід використовувати дозатор швидкості введення рідин.


Tабл. 6 Оцінка тяжкості ексикозу при діарейних захворюваннях у дітей


Tабл. 6 Оцінка тяжкості ексикозу при діарейних захворюваннях у дітей
АТ – артеріальний тиск


Tабл. 7 Дозування глюкозо-сольових розчинів на І етапі пероральної регідратації Критеріями адекватного проведення терапії є:
- покращання клінічного стану хворого;
- прогресивне зменшення ознак ексикозу;
- відносна питома маса сечі — не менше 1010.

Через 24 год повторно аналізують показники водно-електролітного та метаболічного балансів. Якщо дегідратаційний синдром не коригований повністю, то внутрішньовенне введення проводять ще 24 год.
Для тривалих краплинних вливань перевага надається катетеризації венозних судин силіконізованими катетерами одноразового використання. Тривале краплинне вливання у вену (2 доби і більше) посилює можливість розвитку тромбофлебіту, тому необхідно змінювати всю систему стерильної апаратури через 12 год, додавати до розчинів разову дозу антибіотиків. Це позитивно впливає на терапію основного захворювання.
Швидке введення великої кількості рідини у вену й ігнорування серцевих глікозидів (строфантин, корглікон) можуть призвести до такого тяжкого ускладнення, як набряк легень. Тому необхідно дотримуватися встановленого порядку проведення терапевтичних заходів, насамперед протишокової терапії.
В окремих випадках спостерігається симптомокомплекс водної інтоксикації, коли вводять недостатню кількість натрію хлориду, особливо при соледефіцитному типі зневоднення. Клінічно це проявляється різким погіршенням стану дитини, розвитком коми, посиленням проносу і блювання, м’язовим посіпуванням, тонічними і клонічними корчами, колапсом. Такий стан може розвиватися не лише внаслідок парентерального, а й перорального введення розчину глюкози.
Отже, в першу добу близько 60–80 % розчинів вводять парентеральним шляхом (венепункція, венесекція, пункція підключичної вени). Водночас необхідно пам’ятати, що для компенсації можливих максимальних затрат натрію хлориду досить ввести його ізотонічний розчин (до 100 мл/кг, але не більше, навіть при соледефіцитному ексикозі). Звичайно, блювання припиняється або зменшується вже у перші години внутрішньовенного введення. Тому призначають рідину для внутрішнього приймання (пиття). Рекомендують малі дози (1–2 чайні ложки кожні 5–10 хв). Співвідношення сольових і несольових розчинів (найчастіше розчин глюкози) необхідно дотримуватися і при пероральній регідратаційній терапії.
Усі розчини для внутрішньовенного введення можна пропонувати пити. Крім того, варто давати настої звіробою, ромашки, шипшини, кропову воду, відвари ізюму, моркви. Особливо корисна морквяна суміш, що містить близько 300 мг калію, пектинові речовини (вони адсорбують токсичні продукти в кишках). Суміш готують так: 500 г моркви варять протягом 1 год в 1 л води, потім протирають її через сито і додають води до 1 л, знову кип’ятять 10 хв і розливають у пляшечки. Дають по 1–2 чайні ложечки через 5–10 хв, але не більше 300–400 мл на добу. Ця суміш протипоказана в разі паралітичної непрохідності кишок. Діти охоче п’ють морквяну суміш, якщо до неї додати мандариновий чи лимонний сік (1 чайну ложку на 200 мл відвару). При початкових ознаках гіпокаліємії крім морквяної суміші можна призначати складний розчин (30–50 мл на 1 кг маси тіла): калію хлорид, натрію хлорид, натрію гідрокарбонат — по 0,3 г, дистильована вода — 100 мл. Сьогодні випускають більш досконалі препарати для пероральної дегідратації, що містять полімерні вуглеводи.

Виражений клінічний прояв гіпокаліємії, що супроводжується паретичним станом кишок (у такому випадку калій не всмоктується), є показанням для введення препаратів калію у вену. Доцільно призначити 1 % розчин калію хлориду (10 мл/кг). Припустиме одномоментне введення цього розчину у вену, але воно має бути повільним (не більше 1 мл на 1 хв). При анурії і нирковій недостатності таке введення протипоказане. Крім того, препарати калію можна призначати лише на другому етапі регідратаційної терапії, коли дитина виведена з шокового стану. Як парентеральне, так і пероральне введення калію хлориду має бути контрольованим, зокрема шляхом електрокардіографії.
При парезі кишок показані препарати прозерину (0,05 % розчин — 0,1 мл на кожен рік життя, підшкірно), пітуїтрину (0,1–0,2 мл 1–3 рази на добу), гіпертонічні клізми з 5 % розчином натрію хлориду. Рекомендують тепло на живіт (грілка, компрес). Після нормалізації температури сприятливо діють озокеритові аплікації (40–42 °С) на ділянку живота тривалістю до 20 хв щоденно або через день.
При різко вираженому метеоризмі можна робити регулярне (1–2 рази на добу) промивання кишок. З цією метою використовують настій чаю: 25 г настоюють у 5 л води, додають 20 г кухонної солі й 16 г глюкози. Добре діють високі клізми зі слабким розчином калію перманганату, крохмальні клізми, клізми з відвару ромашки й настоєм валеріани (3–5 крапель). Очисна клізма має супроводжуватися масажем живота, що сприяє підвищенню тонусу м’язів черевного пресу і видаленню газів.
При ексикозі І і ІІ ступенів (табл. 6) у 80–95 % випадків діарейних захворювань ефективна тільки пероральна регідратація глюкозо-сольовими розчинами. При цьому слід пам’ятати, що чай з цукром, соки, солодкі газовані напої давати не можна.

Пероральну регідратацію проводять у два етапи. На першому ліквідують водно-сольовий дефіцит, який виник до початку захворювання — в перші 6 год госпіталізації хворого (табл. 7).

На другому етапі — підтримуюча терапія. Витрати рідини становлять 80–100 мл/кг на добу. Важливо давати розчини повільно (1/2–1 чайна ложка через 5–10 хв). При вираженому колітичному синдромі, багаторазовому блюванні й нечастих випорожненнях, коли витрати води перевищують витрати солей, глюкозо-сольові розчини поєднують із розчинами без натрію хлориду у співвідношенні 1:1. У такому ж співвідношенні, у зв’язку з особливостями нейроендокринної регуляції водно-сольового обміну, дають розчини і дітям першого півріччя життя, а новонародженим — 1:2.
Пероральну регідратацію припиняють, якщо відсутній клінічний ефект або розвиваються набряк чи олігурія.
Показаннями для парентеральної регідратації є: тяжкі форми (ІІІ і ІІІ–ІІ ступенів) з ознаками гіповолемічного шоку; інфекційно-токсичний шок; поєднання ексикозу (будь-якого ступеня) з тяжким токсикозом; олігурія й анурія; неефективність пероральної регідратації протягом доби; нестримне блювання.
Комплексну терапію починають з протишокових і дезінтоксикаційних заходів. У вену струменем вводять суміш: 20 % розчин глюкози (5 мл/кг); 0,05 % розчин строфантину або 0,06 % розчин корглікону (0,012 мг/кг, що приблизно відповідає 0,05 мл на введення в першому півріччі життя, 0,1 мл — у другому); 25–30 мг (5 мг/кг) кокарбоксилази; 1–1,5 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти.
Одномоментно вводять плазму (а ще краще альбумін) — 5–10 мл/кг. Плазма нормалізує онкотичний тиск, захоплює токсини і сприяє їх видаленню з організму. Виражені дезінтоксикаційні властивості мають також інфузійні препарати. Їх вводять у вену в розрахунку 10–15 мл/кг (краще не відразу після плазми, а через 3–4 год від початку регідратаційної терапії).
Декстрани мають добре виражені протишокові властивості, тому їх необхідно вводити у вену після суміші або плазми (15–20 мл/кг).
Із метою абсорбції бактерійних токсинів і афізіологічних речовин якомога раніше слід призначати ентеросорбенти. За походженням вони розподіляються на:
- вугільні (карболен, активоване вугілля, мікросорб СКН, карболонг);
- на основі лігніну (поліпефан);
- природні (каолін, харчові волокна, карбосфер);
- хімічні (смекта, силард П, полісорб, імосген, аеросил, ентеродез, холестирамін, ентеросгель).


Tабл. 8 Алгоритм лікування біфідумбактерином форте (або пробіфором) при гострих кишкових інфекціях у дітей Tабл. 8
Алгоритм лікування біфідумбактерином форте (або пробіфором) при гострих кишкових інфекціях у дітей


Антибактеріальні препарати

Антибактеріальні препарати призначаються лише при інвазивних діареях (клінічна дизентерія) середнього ступеня тяжкості у дітей до дворічного віку; при легких формах захворювання на першому році життя у разі несприятливого преморбідного фону; при тяжкому перебігу, незалежно від походження. На жаль, антибіотики не впливають (ВООЗ, 1990) на більшість бактерій, що етіологічно відносяться до діарейних хвороб. Більше того, вважається, що нешкідливих та ефективних лікарських речовин для лікування цієї патології не існує.
При легкому і середньотяжкому перебігу можна використовувати препарати, що мають протеолітичні, протибродильні, протигнильні, антисептичні властивості (мексаза, мексаформ, інтестопан і ентеросептол). Їх приймають перорально, краще після їжі, протягом 7–10 днів.
Серед антибактеріальних засобів при тяжких формах діарейних захворювань досить ефективними є препарати аміноглікозидної групи, фторхінолони. Правда, перші мають побічну ототоксичну і нефротоксичну дію, тому дітям до 3 міс їх призначають парентерально тільки за життєвими показаннями. Аміноглікозиди погано всмоктуються в кишках, і при пероральному введенні згадані ускладнення не виникають.
Серед інших антибіотиків можна виділити поліміксину-М-сульфат (у флаконах), який найчастіше вводять усередину в розрахунку 100 000 ОД на 1 кг маси тіла на добу в 4 прийоми; левоміцетин — 10 мг/кг на 1 прийом, 3–4 рази на добу протягом 7 днів перорально або у вигляді свічок; натрієву сіль сукцинату левоміцетину застосовують внутрішньом’язово по 30 000 ОД на 1 кг маси тіла на добу, 2–3 ін’єкції. Левоміцетин використовують у дітей віком старше 3 міс. Показані також нітрофуранові препарати: фурадонін (по 5–8 мг), фурагін (5 мг); фуразолідон (по 10 мг на 1 кг на добу, 3– 4 прийоми перорально протягом 7–10 днів); невіграмон тощо.
Прийнятні схеми лікування при кишкових інфекціях наводить М. Бенниш (США, 1999). Шигельоз: налідиксинова кислота — 60 мг/кг на добу в 4 прийоми протягом 5 днів; фторхінолони (ципрофлоксацин і норфлоксацин) — 10 мг/кг на добу в 2 прийоми протягом 5 днів; півмециллінам (група мециллінам) — 15–20 мг/кг на добу у 3 прийоми протягом 5 днів; азитроміцин — 10 мг/кг на першу добу, потім 5 мг/кг на 2–4-ту добу.
Сальмонельоз: ампіциллін — по 200 мг/кг на добу в 4 прийоми перорально, внутрішньовенно (в/в), внутрішньом’язово (в/м); контримоксазол — 10 мг/кг на добу триметоприму, 50 мг/кг на добу сульфометоксазолу в 2 прийоми перорально, в/в, в/м; цефриаксон — 100 мг/кг на добу за 1–2 введення; хлорамфенікол — 75 мг/кг на добу перорально в 4 прийоми.
Бактерійні препарати готують із мікробів, що складають нормальну мікрофлору кишок дитини. Вони є антагоністами патогенної флори. Всі бактерійні препарати не мають протипоказань та побічних дій. Вводять їх тільки через рот. Це біфідумбактерин, біфілонг, лактобактерин, ацидофілюс, премадофілюс, лінекс, Vita Dophulus, колібактерин, біфікол, біоспорин, аципол тощо. Перші шість рекомендовані для застосування малюкам перших 6 міс життя, решта — з 6-місячного віку, а також старшим дітям.
Тривалість курсу лікування бактерійними препаратами становить не менше місяця, він припиняється через 2 тижні після усунення дисбактеріозу.
В останні роки з’явилися ефективні схеми лікування гострих кишкових інфекцій ударними дозами біфідумбактерину форте та пробіфору (Новокшонов А. А. та ін., 2002) без призначення антибіотиків та хіміопрепаратів (табл. 8). Перший призначався по 100–120–150 доз на добу, другий — по 10 і 15 доз на добу протягом 1–2–3 днів. Доза і тривалість лікування залежали від тяжкості захворювання.

Хворим із легкими і середньотяжкими формами діарейних захворювань достатньо включити у комплексну терапію бактерійні препарати, пероральну регідратацію, ентеросорбенти і комплексні імунні препарати. Останні призначаються в дозі 300 мг білка щоденно протягом 5 днів.
Діарейні прояви при спадкових захворюваннях ліквідуються елімінацією продуктів харчування (наприклад, при алактазії вилучається лактоза, при целіакії — продукти з пшениці й жита) і замінною терапією (ферментні препарати у великих дозах, натрію хлорид — при муковісцидозі), а також призначенням патогенетичних середників.


Профілактика

Профілактику діарейних захворювань необхідно починати ще до народження дитини. Цю проблему має вирішувати жіноча консультація.
Найважливішим чинником у запобіганні гострим розладам травлення у дітей раннього віку є грудне вигодовування. На асамблеї ВООЗ у травні 1981 р. було зазначено, що грудне вигодовування є неперевершеним засобом забезпечення ідеального харчування для здорового розвитку немовлят, що воно становить унікальну біологічну та емоційну основу для здоров’я матері й дитини, що протиінфекційні властивості грудного молока допомагають захистити немовлят від хвороби. Ймовірність смерті, пов’язаної з діареєю, в 14 разів менша у дітей, які отримують лише грудне харчування. Однодобове харчування грудним молоком асоціюється зі значним зниженням ризику летального виходу на 20 % (ВООЗ, 1989).

Спеціалісти дитячої поліклініки організують систематичний догляд за дитиною з перших днів її життя. Крім того, вони надають рекомендації матері дитини щодо правильного харчування, режиму, забезпечення гігєнічних умов.
Прийом малюків у дитячі заклади відбувається без бактеріологічного обстеження за наявності довідки від лікаря-педіатра про стан здоров’я. За дітьми, які спілкувалися з хворим (чи бактеріоносієм), протягом тижня здійснюється медичне спостереження, особлива увага надається частоті й характеру випорожнень. При підозрі на кишкову інфекцію дитину ізолюють і обстежують бактеріологічно. Якщо в групі з’являються нові випадки захворювання, одноразово бактеріологічно обстежуються всі діти і персонал групи. Протягом 7 днів двічі на день їм міряють температуру тіла й оглядають випорожнення.

Діти, які перехворіли на діарейні захворювання без бактеріологічного підтвердження і лікувалися в лікарні чи вдома, виписуються лише після клінічного видужання, нормалізації випорожнень, температури тіла та негативного результату бактеріологічного дослідження фекалій. Діти, які перехворіли на дизентерію, підтверджену бактеріологічно, виписуються не раніше 3 днів після нормалізації випорожнень, температури й обовязкового одноразового контрольного бактеріологічного обстеження, проведеного через 2 дні після закінченого лікування, після чого допускаються в колективи. За ними протягом місяця здійснюється нагляд з метою своєчасного виявлення дисфункції кишок. Діти, які мали загострення хронічної дизентерії, допускаються в колектив при нормальних випорожненнях протягом 5 днів, нормальній температурі, задовільному загальному стані.


Література

[1] Клиническая педиатрия/ Под ред. Б. Братанова. – М.: Медицина и физкультура, 1987. – Т. 2. – С. 543–554.
[2] Лечение и профилактика острой диареи: Практические указания ВООЗ. – Женева, 1990.
[3] Лечебное питание детей младшего возраста при острой диарее: Пособие для руководителей программ здравоохранения/ Под ред. Д. Б. Джеллиф, Е. Ф. Джеллиф. – Женева, 1993.
[4] Мазанкова Л. Н. Особенности диагностики и лечения секреторных диарей у детей раннего возраста: Метод. рекомендации. – М., 1997.
[5] Основи медичних знань та методи лікування за Девідсоном/ За ред. Кристофера Р. В. Едвардза, Ієна А. Д. Бавгера: Пер. з англ. – К.: Кобза, 1994. – Т. 1. – С. 243–245.
[6] Педиатрия: Руководство/ Под ред. Бермана, В. К. Вогана: Пер. с англ. – М.: Медицина, 1988. – С. 74–224.
[7] Проведение пероральной регидратации детям с острыми кишечными заболеваниями: Методические указания. – М., 1988.
[8] Резник Б. Я., Бабий И. Л., Лившиц Л. А. Муковисцидоз у детей и подростков. – К.: Здоров’я, 1994.
[9] Руководство для врачей скорой помощи/ Под ред. В. А. Михайловича. – Л.: Медицина, 1990. – С. 523–528.
[10] Синдромная диагностика в педиатрии: Справочник/ Под ред. А. А. Баранова. – М.: Медицина, 1997. – С. 235–255.
[11] Смиян И. С., Слободян Л. М. Синдром мальабсорбции у детей. – Тернополь, 1994.
[12] Энтеросорбенты в лечении и профилактике заболеваний у детей: Метод. рекомендации МОЗ УССР/ Под ред. А. И. Мостюк и др. – Львов, 1991.
[13] Шабалов Н. П. Детские болезни. – СПб.: Питер, 2000. – С. 377–413.


Статьи на похожую тематику:

1. І. С. Сміян Діарейні захворювання

2. С. І. Сміян Целекоксиб-Авант у лікуванні хворих на ревматичні захворювання суглобів

3. І. С. Сміян, С. І. Сміян Остеодефіцитні стани у практиці педіатра

4. С.І.Сміян Сучасні погляди на проблеми лікування і профілактики остеопорозу

5. С.І.Сміян Остеопороз: основні питання етіології, патогенезу, клініки, діагностики

6. Гостре респіраторне захворювання - проблема з багатьма невідомими

7. Цереброваскулярні захворювання, їх лікування та профілактика з погляду вітчизняного фармвиробника

8. С.М.Гайдукова, С.В.Видиборець, О.А.Карнабеда, О.І.Погоріла Інфекційні ускладнення у хворих на хронічні лімфопроліферативні захворювання

9. Вплив ентеросорбції на стан ендотоксикозу у хворих на гострі гнійно-запальні захворювання придатків матки

10. М.І.Борисенко /гастроентерологія/ Хронічні захворювання гастродуоденальної зони у дітей: стан суміжних органів травлення та комплексна фармакотерапія



зміст