Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Лікар ласкою Божою. До 70-річчя професора Степана Віничука

Тетяна Ілляш


Лікарська дорога, як довга нива життя, завжди не лише важка, але й щаслива — випадками зцілення хворих. Тонкий клініцист-невролог, завідувач кафедри нервових хвороб Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, Заслужений діяч науки і техніки Степан Мілентійович Віничук належить до плеяди саме таких фахівців ласкою Божою. Двадцятого серпня шановному професорові виповнюється сімдесят років. Звичайно, життєвий шлях людини, яка з'явилася на світ в українському селі в часи голодомору, потім долала випробування війни, брала участь у повоєнному відновленні, будувала нову медицину, — то драматичні віхи. У долі Степана Мілентійовича ці етапи є визначальними.


С. Віничук Степан Віничук народився у 1933 році в с. Велика Шкарівка на Поділлі. Село має давню історію — у 2001 році було відсвятковано 400-річчя його заснування. Слід зазначити, що рід, з якого походить Степан Мілентійович, спочатку мав прізвище Колесників. Мілентій Колесник був освіченою людиною та досвідченим бухгалтером. Невдовзі настали жахливі часи "ліквідації куркульства як класу". Сім'я ледве отямилася від "розкуркулювання", та аби позбутися переслідування, батьки маленького Степана змінили прізвище: були Колесники — стали Віничуки. Як це вдавалося зробити, залишилося сімейною таємницею.
У родині Віничуків ревно зберігається книга "Сочинения А. С. Пушкина, изданные для юношества. Издание 1899 г.", яку подарував Мілентію вчитель, із підписом: "За успіхи и добрыя стремления к наукамъ ученику Мілентію Колеснику от учителя, с. Великая Шкаровка, 1908 г., 27 апреля". Ця сімейна реліквія стала дороговказом і для Степана Віничука, надихаючи його на відмінне навчання.
Розпочалася війна. Влітку сорок першого сім'я намагалася евакуюватися, однак це виявилося неможливим, і довелося повернутися додому. У 1941 році в Ковелі загинув старший брат майбутнього лікаря Петро, який закінчив педагогічний інститут і був призваний до прикордонних військ. У 1944 році на Львівщині під Бродами загинув батько Віничуків, який після звільнення Шкарівки також потрапив до лав радянської армії. Протягом 1944 року село переходило із рук в руки, і діти дивом залишилися живими.
У 1944 році пішов на війну і повернувся з неї інвалідом брат Степана Антон. Перший раз він був поранений при звільненні Проскурова, другий, тяжко, — на Сандомирському плацдармі. Учасниками війни були і мати Марія Йосипівна, і сестра Фіонія, і підліток Степан, оскільки з 1944 року до травня 1945 року вони працювали у колгоспі для потреб фронту.
Кажуть: "Пам'ять — єдиний рай, з якого нас не можна витягти". Саме останні слова свого батька Степан Мілентійович неначе чує дотепер. Перед відправкою на фронт батько сказав йому: "Вчися, синку, на лікаря. Дивись, як багато навколо хворих, поранених, немічних". Цей заповіт став дороговказом для Степана.
У 1951 році юнак закінчив середню школу. Однокласники здебільшого продовжили навчання у вузах Львова та Чернівців. Проте Степан обрав столицю, і завдяки своїм знанням та здібностям того самого року став студентом Київського медичного інституту. Вчитися було важко, оскільки Степан Віничук закінчив українську школу, а викладання, окрім кафедр біології та мікробіології, відбувалося російською мовою, та незабаром студент призвичаївся.
У 1951-1953 роках молодий Віничук брав участь у відбудові Хрещатика. Степан Мілентійович згадує, як разом з ним на розі сучасної вулиці Городецького працювали Корнійчук, Тичина, Сосюра, Бажан.
На четвертому курсі Віничук почав працювати медбратом неврологічного відділення лікарні Печерського району на нинішній Парковій алеї. Тож, окрім підвищеної стипендії, отримував 360 карбованців заробітної платні, завдяки чому мав можливість допомагати матері. Цей досвід і став прологом до майбутньої спеціальності, бо саме в цей період почалися лекції з нервових хвороб, які читали академік Б. М. Маньковський і професор В. М. Слонімська, а практичні заняття проводила З. М. Драчова. Власне спілкування з цими видатними вченими на тлі роботи в неврологічному відділені визначили професійний вибір Віничука. Іспит з нервових хвороб студент здав Борису Микитовичу Маньковському на "відмінно".
Професор С. Винокуров запропонував відміннику Степану Віничуку вступити до аспірантури на кафедрі біохімії, однак його вабила неврологія. За розподіленням він був направлений до Шепетівської районної лікарні, але працював як невропатолог на декілька районів — Славутський, Шепетівський, Ізяславський, Полонський. Саме тут молодий лікар переконався у важливості наставлення Б. М. Маньковського: "Завжди вислухайте хворого і не кажіть йому — "Візьміть себе в руки", бо без допомоги лікаря пацієнт зробити цього не може".
"Першою моєю пацієнткою після закінчення вузу була хвора дитина в рідному селі, — пригадує Степан Мілентійович. — Я щойно приїхав до матері. На другий день сусіди дізналися, що приїхав лікар, і попросили допомогти. Це була дитина з типовою менінгіальною позою, наявністю менінгіальних ознак: ригідність потиличних м'язів, симптом Керніга. Оскільки дитина хворіла на туберкульозний лімфаденіт, діагноз туберкульозного менінгіту не викликав сумніву. Дитину я направив до тубменінгітного відділення (тоді були такі відділення), де було здійснено відповідне лікування. У подальшому ця пацієнтка закінчила педагогічний інститут, стала вчителем. І ще особливість часу. У той період багато дітей хворіли на поліомієліт, при огляді дітей у дитячих притулках виявлялося по 3-4 пацієнти з поліомієлітом.
Пройшов рік напруженої роботи в районній лікарні. Я збирався у відпустку. За день до відпустки поступив хворий — фронтовик, який переніс контузію головного мозку, був поранений в голову. У хворого спостерігалася серія епілептичних нападів, які практично перейшли в епілептичний статус — до 20 нападів на добу. Застосування існуючих на той період протисудомних засобів зменшило кількість нападів, але не припинило їх виникнення. Стан хворого ускладнився набряком головного мозку, який виник внаслідок розвитку епілептичного статусу. Залишався єдиний вихід — зробити люмбальну пункцію, видалили 5-6 мл спинномозкової рідини і ввести у підпавутинний простір відповідну кількість кисню або повітря. На той час за такою методикою нейрохірурги лікували хворих з епілептичними нападами, які з'являлися на фоні церебрального арахноїдиту, тобто спаєчних процесів, після черепної травми або перенесених запальних захворювань головного мозку.
До цього моменту люмбальну пункцію я не робив, оскільки нас готували на лікарів загальної практики; по 3 місяці була субординатура з терапії, хірургії, акушерства. Проте під час роботи медбратом у Республіканській лікарні Міністерства внутрішніх справ, де я працював протягом двох років, я бачив, як роблять люмбальний прокол. Звичайно, нервував, але пункцію і всю лікувальну процедуру провів вдало, ввів у підпавутинний простір 10 мл кисню, і після цього напади у хворого припинилися. Раділи лікарі, родичі і, звичайно, хворий. Головний лікар у відпуску мене не пустив, протягом трьох тижнів я проводив хворому відповідну терапію, виписався він у доброму стані. Невдовзі по обласному радіо у новинах повідомили, що у м. Шепетівці молодий лікар С. М. Віничук протягом декількох днів боровся за життя хворого фронтовика, і ця боротьба закінчилася успішно; висловлювалася подяка." Це була вагома перемога молодого лікаря.
Проте Степан Мілентійович відчував, що знань бракує. Окремих хворих він консультував у Києві у академіка Б. М. Маньковського, який ніколи не відмовляв у допомозі, навіть якщо Віничук приїздив раптово.
Наступним етапом набуття неврологічного досвіду була спеціалізація на кафедрі нервових хвороб Київського інституту вдосконалення лікарів у професора Дмитра Івановича Панченка. Панченко, відомий фахівець, про звитягу якого в блокадному Ленінграді писав письменник В. Каверін, запропонував здібному лікареві роботу ординатора, а потім старшого ординатора клініки нервових хвороб Київської обласної клінічної лікарні. Та зробити це було нелегко, вимагалася прописка, і професор Панченко допоміг Віничуку владнати цю справу. Збереглося відповідне подання славетного вченого: "Прошу прописати в селі Софіївська Борщагівка, за місцем мешкання рідних, лікаря С. М. Віничука., який пройшов за конкурсом на посаду ординатора спеціалізованої клініки нервових хвороб Київського інституту вдосконалення лікарів. Заслужений діяч науки, професор Д. І. Панченко, 6 липня 1959 року".
Згодом С. Віничук працював у неврологічному відділенні Республіканської лікарні Міністерства внутрішніх справ. Консультантом відділення був професор О. Л. Духін — учень академіка Б. М. Маньковського. Степан Мілентійович потрапив до штату відділу клінічної неврології, яким керував професор О. Р. Вінницький, у складі Інституту клінічної медицини ім. М. Д. Стражеска. І ця школа, як і спілкування з професором О. А. Ярошем, мали величезний вплив на подальше формування видатного лікаря.
У 1970 році Степан Мілентійович пройшов за конкурсом на посаду асистента кафедри нервових хвороб у рідному інституті. Саме тут він пройшов шлях до наукового ступеня професора, до посади завідувача кафедри з 1992 року.
Багато що в сучасній неврології Степан Мілентійович запровадив вперше, влаштував центр із лікування судинних розладів головного мозку та центр із лікування множинного склерозу. Поштовхом стала кандидатська дисертація на тему "Деякі неврологічні питання лікування хворих на гіпертонічну хворобу" (1969), де порадниками та керівниками були професори невролог О. Р. Вінницький та терапевти А. Л. Міхньов і М. С. Заноздра. Вплив професійної діяльності Степана Мілентійовича на розвиток сучасної неврології непересічний. Про це свідчать основні напрями наукових досліджень Віничука: судинні захворювання нервової системи, демієлінізуючі захворювання. Автор принципово нового наукового напряму в ангіноневрології — системного підходу до вивчення судинних захворювань нервової системи і концепції патогенезу ішемічного інсульту — ішемічної "прегіперемії" — вперше описав основні типи системно-церебральних гемодинамічних порушень у гострому періоді ішемічного інсульту, залежно від яких розробив і впровадив до практики охорони здоров'я спосіб лікування ішемічного інсульту, захищений авторським свідоцтвом на винахід; вперше визначив порогові величини зниження серцевого індексу, за наявності яких у хворих виникає декомпенсація гемодинамічного резерву мозку і розвивається пасивна залежність мозкового кровотоку від змін системного артеріального тиску; удосконалив критерії ранньої діагностики розсіяного склерозу і розробив підходи до його лікування залежно від клінічної форми, типу перебігу, стадії та ступеня тяжкості захворювання. Степан Мілентійович є автором 220 наукових праць, у тому числі 5 навчальних посібників, 8 монографій, співавтор підручника. Підготував 4 доктора та 7 кандидатів медичних наук. Має шість патентів на винаходи.
Прийшов визначний ювілей. Приємно зазначити, що свято Степан Мілентійович зустрічає разом із дружиною, відомим лікарем-дерматовенерологом, учасницею ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Зоєю Іванівною Іваненко. Вони разом вже близько сорока років.
Такі лікарі та науковці, як професор Степан Віничук — втіха і гордість української медицини. Колектив кафедри нервових хвороб Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця щиро вітає його з ювілейним днем народження.
Здоров'я, щастя, успіхів, натхнення, дорогий наш Вчителю!


Статьи на похожую тематику:

1. АНАТОМІЧНИЙ ТЕАТР Університету св. Володимира (До 150-річчя від дня вибудування)

2. Юрій Віленський, Леонід Віницький Унікальні світлини з особистого зібрання професора А. П. Пелещука

3. Лікар та хворий: етика взаємовідносин

4. О.Тарасенко Український лікар очима “спецслужб”

5. “Лікар і муза” — місце зустрічі змінити не можна. Новорічний творчий вечір журналів “Мистецтво лікування” та “Ліки України”

6. О. Тарасенко Чи повинен сучасний лікар знати особливості фармацевтичного виробництва? Запуск нового цеху Борщагівського хіміко-фармацевтичного заводу



зміст