Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Окініна Тоня
Хвороба доктора Б*

У Києві-столиці відрекомендовувати доктора Булгакова — даремно церемонитися. Кияни і так вважають за обов’язок якнайменше знати, що:
1) доктор Булгаков — автор культового Роману про диявола; 2) доктор Булгаков майже тридцять років стоптував свої черевики київською бруківкою; 3) київська адреса доктора Булгакова — Олексіївський узвіз, 13; 4) київська адреса доктор Булгакова — гідна автора Роману (її немає, натурально, це по-перше; а по-друге... ні, на номер вказувати не будемо, він і так красномовний).


М.Булгаков Отже, доктор Михайло Опанасович Булгаков. У Києві його ім’я має звучати поряд зі словом “доктор” — і тільки так. Адже з тих “майже тридцяти років” (1891–1919), що Булгаков стоптував свої черевики київською бруківкою, десять були присвячені медицині. Це, власне, ті роки, про які автор Роману пізніше скаже приблизно так: “Чорт забирай! Десять років морочився медициною. Чорт забирай! Краще б я практикував літературу”. Все ж, здається, не марно “морочився”: за ті десять років медичної практики (1909–1919: перша світова війна, революція, громадянська війна ) можна було надивитися таких жахів, причому не тільки в ілюстрованому підручнику Додерляйна, що імпульс для творчості з’являвся без запрошення.
І зараз, істинно, у світі не знайдеться людини (принаймні адекватної), яка б сумувала за тим, що ім’я Булгакова — авторитет літературний. Тому що, сто відсотків, ім’я Михайла Опанасовича приємніше споглядати на корінцях книжок. А от варіант бути (хоч би й гіпотетичним) пацієнтом “лекаря с отличием” Булгакова малює такі перспективи. По-перше, потрапити на прийом до доктора-венеролога (саме за цією спеціалізацією Булгаков практикував у Києві) — рятуй вас, боже, від журфіксів до таких лікарів. І хоча “по-перше” було б достатньо, є ще й “по-друге”. По-друге, Булгаков був нестандартним доктором, висловлюючись делікатно. По-вашому, претендує на нестандартність лікар-венеролог, який божеволіє від опери “Фауст” і наспівує у приймальні куплети Мефістофеля (хто побожиться, що не наспівував?), який у вільний від роботи час віддається літературному екстазу і років через шість-сім підсумовує свою венерологічну практику фейлетоном “Праздник с сифилисом”? У цьому фейлетоні окрім інших приємних речей ви можете прочитати такий пасаж:
"Знаете ли вы, что такое сифилис?.. Сифилис, — затяжным образом икая, говорил оратор, — штука, которую схватить чрезвычайно легко! Вы тут сидите и думаете, что, может быть, вы застрахованы? (Тут фельдшер зловеще засмеялся…) Ха! Шиш с маслом. Вот тут какая-нибудь девушка ходит в красной повязке, радуется, восьмое там марта всякие и тому подобное, а потом женится и, глядишь, станет умываться в один прекрасный день…сморкнется – и хлоп! Нос в умывальнике, а вместо носа, простите за выражение, дыра!"
Втім, можна припустити, що накреслені перспективи дуже імпонують сучасним запитам на екстремальні враження. Можна припустити, що хтось уже поривається записатися на (хоч би й гіпотетичний) прийом до лікаря Булгакова. Тоді поставимо нотабене. Якщо ваш гіпотетичний візит припадає на літо 1917 – весну 1918, уважніше подивіться у зіниці доктора Булгакова. У них ви прочитаєте окрему драму. Її назва — морфій.


"Других предостерегаю: будьте осторожны с белыми, растворимыми в 25 частях воды кристаллами. Я слишком им доверился, и они меня погубили" (“Морфій”).
Тоскний вечір у Нікольській земській лікарні, нетрі Смоленської губернії. Один-на-один — синя лампа та юний лікар. Юний лікар (назвемо його Б*) задимлює кабінет; ковток тютюнового курива, ковток чорного чаю (холодного), ковток курива, ковток чаю... У підпорядкуванні у Б* — двадцять шість років, університетській диплом лікаря з відзнакою, анатомічні атласи, томи з оперативної хірургії, вірний Додерляйн. Мало. Особливо якщо врахувати, що поза підпорядкуванням — електрика, поза підпорядкуванням — театри, сімейні музичні вечори, фортепіано і партитура “Фауста”. І навіть мінімальне: поза підпорядкуванням — досвід, професійна впевненість. А значить — у мозку постійно силогізми: диплом не придушує паніку перед операцією, вірний Додерляйн замість тебе скальпелем не орудуватиме... Нетрі. Синя лампа...
А потім — стук у двері. Доглядальниця скаже: терміново у приймальню. А там — 3-річна дівчинка, напівмертва від дифтерійного крупу. І Б* скаже, і сам злякається своїх слів. Він скаже: робимо трахеотомію. І що вже до того, що Б* навіть у медичному амфітеатрі не бачив такої операції на горлі, що до того, що в кабінеті — синя лампа і підручники. І що до того, що після кожного неточного руху скальпелем — бажання пустити кулю у скроню. По честі, все це ні до чого. Окрім. І це “окрім” зводиться до однієї короткої хвилі. Коли Б* відкачує у дитини дифтерійні плівки, вона кахикає йому в обличчя... А далі — кінець операції. Всі живі, всі щасливі. Наче б...
Б* повертається у кабінет, падає на софу, падає в обійми Морфія (поки що через “і”). Прокидається. І скалкою в серце — усвідомлення: у Б* перші симптоми зараження дифтерією. Б* вводить собі антидифтерійну сироватку. А сироватка буквально каже “тє-тє-тє” і каже, що на звання панацеї вона і не претендувала. На практиці це виглядає так: у Б* починається сильне свербіння, більше того — висипи, і ще більше того — спухає обличчя.
Тоскний вечір у Нікольській земській лікарні. Спить вірний Додерляйн. Синя лампа примружила сонне око. Б* мучиться болями, погане свербіння не дає спокійно прилягти. Б* викликає медсестру: введіть морфій. Сестра вводить. Голкуваті білі кристалики, розчинені у воді, м’яко посміхаються зсередини тіла Б*: “Первая минута: ощущение прикосновения к шее. Это прикосновение становится теплым и расширяется. Во вторую минуту внезапно проходит холодная волна под ложечкой, а вслед за этим начинается необыкновенное прояснение мыслей и взрыв работоспособности. Абсолютно все неприятные ощущения прекращаются”. Далі — спокій. Далі — обійми Морфія.
Наступний день — страх болю. Б* викликає медсестру. Обійми Морфія.
Наступний день — страх болю. Б* викликає медсестру. Обійми Морфія.
Наступний день....
Настає момент: морфій утверджується як пан Морфій — щоденний візитер. Один укол — і щонайменше п’ять годин спокою. Звикання організму. І більше — ні страху болю, ні страху свербіння, ні безсоння. Звикання організму, звикання до забуття. За вікном — нудне, сіре Нікольське, глухома-а-ань. І тільки один укол, і — “Bonjour, monsieur Morphine!”, настрій — творчий, життя — прекрасне.
Налякана дружина спостерігає за звиканням Б* до морфію. Подумки фіксує його стан після введення наркотику: “Очень такое спокойное. Спокойное состояние. Не то чтобы сонное. Ничего подобного. Он даже пробует писать в этом состоянии...”
Б* подумки фіксує свій стан після введення наркотику: “Это высшая точка проявления духовной силы человека. И если б я не был испорчен медицинским образованием, я бы сказал, что нормальный человек может работать только после укола морфием...”
...За вікном Нікольської лікарні — вересень 1917 року. Головний лікар (наш Б*) — морфініст. І його колеги вже знають це достоту. Діставати морфій все складніше, дози збільшуються. Доводиться шукати його деінде, побоюючись викриття.
На той час сталася ще одна сімейна трагедія. Дружина не наважилася виносити дитину морфініста. Аборт.
Б* переводиться у Вяземську міську земську лікарню завідуючим інфекційним та венеричним відділом.
Перший ранок після переїзду у Вязьму. Б* — дружині: шукай морфій. Вона — в аптеку. І знову — морфій. Двічі на день. Змучена дружина робить Б* введення замість медсестри. Морфій закінчується швидко. У проміжках між введеннями Б* — все більш нервовий. Страшний. А Вязьма — не набагато краща за Нікольське. Сірість. Глу-хо-мань... У міській лікарні всім уже зрозуміло: Б* — морфініст. Дружина у відчаї. Б*: “Ты только не отдавай меня в больницу”. Ти тільки не... Тільки не...

Вязьма. Зима.
Дружина (стомлена, виснажена, хвора): “Знаешь что, надо уезжать отсюда в Киев”.
Б* (худий, блідий, наче віск): “А мне тут нравится”.
Дружина: “Сообщат из аптеки, отнимут у тебя печать, что ты тогда будешь делать?”
Скандал. Б* зглянувся на страждання дружини. Погодився на від’їзд. Виклопотав звільнення від військової служби і посвідчення про відмінне виконання професійних обов’язків у лікарні.
У Києві подружжя зустрів лютий. Андріївський узвіз, 13, кв. 2. Батьківський дім, рідні, друзі. Київ — світлий, прекрасний. Чавунний Володимир височить над Дніпром. Легше. Легше.
У Києві дружина звертається за допомогою до вітчима Б*, також лікаря. Той радить: зменшувати дози морфію до повної заміни його на дистильовану воду. Виконано. Що ж чутливий до змін у дозуванні доктор Б*? Думаєте, не помітив? Помітив, будьте певні. Такий “фокус-покус” виявив би будь-який морфініст зі стажем.
Але, monsieur Morphine, є штуки і більш цікаві, ніж казочки про білі кристалики, наприклад — Роман про диявола. А він був для Б* ще попереду. Тому — au revoir, monsieur!

Cast: Б* — Михайло Опанасович Булгаков; Дружина — Тетяна Миколаївна Лаппа;
Вітчим — Іван Павлович Воскресенський;
Медсестра — Степаніда Андріївна Лебедєва;
Пан Морфій — Morphinum.
На цьому історія про хворобу доктора Б* завершується. Логічним висновком з неї випливає: у перелік обов’язкових знань про доктора Булгакова кияни мають включити пункт п’ятий. Київ, Олексіївский узвіз, 13 — місце, де доктор Булгаков взяв реванш над паном Морфієм.


Статьи на похожую тематику:

1. О. М. Барна Ішемічна хвороба серця у жінок

2. Г.П.Козинець, О.Н.Коваленко, С.В.Слесаренко Опікова хвороба

3. Я. Ф. Кутасевич, Г. М. Огурцова, І. О. Маштакова Вугрова хвороба: алгоритми діагностики та лікування



зміст