Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

А.Є.Дубчак
Безплідність трубно-перитонеального генезу. Сучасні погляди на діагностику інфекцій, що передаються статевим шляхом

А.Є.ДУБЧАК, д.м.н. /Інститут педіатрії, акушерства та гінекології АМН України, Київ/


Трубно-перитонеальна безплідність (ТПБ) зумовлена органічною та/або функціональною неспроможністю маткових труб. Причиною ТПБ є адгезивний процес органів малого тазу, визваний раніше перенесеними гострими та хронічними захворюваннями придатків матки, попередніми оперативними втручаннями, ендометріозом.
Органічна патологія маткових труб супроводжується їх непрохідністю. Прохідність маткових труб порушується після перенесеного гострого або за наявності хронічного сальпінгоофориту, частіше гонорейної або хламідійної етіології. У бага­тьох пацієнток запальні захворювання матки та додатків перебігають безсимптомно і не діагностуються практично до виникнення ускладнень — позаматкової вагітності або безплідності. Збудники інфекції проникають в матку, маткові труби та черевну порожнину за допомогою носіїв — сперматозоїдів. При порушенні прохідності маткових труб з виникненням виражених анатомічних змін у 45–50% випадків діагностується хламідіоз. Як правило, хламідії пошкоджують дистальні відділи труб, де і формується оклюзія, що супроводжується деструкцією фімбрій та розвитком гідросальпінксу. Запальна реакція навколо труб призводить до зменшення їх рухливості, перешкоджає нормальному захвату та транспорту яйцеклітини. Перехід хламідійної інфекції на яєчники призводить до формування періоваріальних спайок.
Висхідний гонорейний процес призводить до виникнення непрохідності труб внаслідок їх склеювання.
Уреаплазми мають здатність прикріплюватися до клітин мерехтливого епітелію труби, токсично впливають на нього, порушуючи при цьому транспорт яйцеклітини в порожнину матки. Крім цього, уреаплазми зменшують рухливість сперматозоїдів, інгібірують процес їх пенетрації в яйцеклітину. Встановлена також мутагенна дія уреа­плазм, що викликають хромосомні аберації в культурах лімфоцитів. Є дані про мутагенну дію уреаплазми на статеві клітини.
Інфекційний скринінг. У зв’язку з високою частотою запальних захворювань статевого тракту у жінок дітородного віку та їх негативним впливом на стан репродуктивної системи необхідним методом діагностики є обстеження на виявлення інфекцій, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), у всіх жінок з безплідністю.
Досліджують:
- вагінальний мазок для оцінки ступеня чистоти піхви;
- мазок із цервікального каналу для виявлення методом полімеразної ланцюгової реакції хламідій, уреаплазм, мікоплазм, вірусу простого герпесу, цитомегаловірусу;
- вміст піхви за допомогою мікробіологічного методу з метою оцінки мікробіоценозу (за показаннями);
- кров на токсоплазмоз (при звичайному невиношуванні вагітності в анамнезі).
При виявленні ІПСШ проводять етіо­тропну терапію з урахуванням інфекційного агента і після її завершення — контрольне обстеження.
Діагностика гострого запалення придатків матки не становить особливих труднощів і базується на використанні традиційних методів дослідження: анамнез, клінічна картина, результати фізичного та лабораторних (гематологічних, мікробіологічних, біохімічних та ін.) обстежень.
Часто застосовується метод ультразвукового дослідження (УЗД) — для встановлення діагнозу та контролю за лікуванням, але диференціювати за його допомогою наявність гострого та хронічного процесу складно.
Широко впроваджений у практичну медицину ендоскопічний метод дозволяє візуально оцінити стан внутрішніх органів у гострій або хронічній стадії патологічного процесу. Під час лапароскопії також можливе дренування черевної порожнини.
Дуже важливо дати правильну оцінку запального процесу, оскільки від цього залежить тактика ведення хворих, тривалість спостереження, а також перед­бачення причин, які призведуть до безплідності.
За етіологічним фактором запальні захворювання органів малого тазу (ЗЗОМТ) розподіляють на специфічні та неспецифічні.
В свою чергу, специфічні — бактеріальні, хламідійні, вірусні, грибкові та ін. — поділяють:
- за характером інфекції:
- моноінфекція (захворювання, спричинене одним видом мікроорганізму),
- змішана інфекція (у виникненні хвороби беруть участь два та більше видів мікроорганізмів);
- за джерелом інфікування:
- ендогенна інфекція (ЗЗОМТ), спричинена мікроорганізмами, які в нормі колонізують піхву та цервікальний канал,
- ендогенна інфекція (ЗЗОМТ), спричинена мікроорганізмами, які потрапляють в макроорганізм зовні (наприклад, інфекції, що передаються статевим шляхом).
Серед неспецифічних ЗЗОМТ виділяють:
- резидуальні (наявність мікробів виключена за всіма відомими методами мікробіологічної діагностики);
- ЗЗОМТ невизначеної етіології.
За патогенезом:
- первинні ЗЗОМТ (інфекція поширюється із нижніх відділів статевих шляхів та спричиняється ендогенною або екзогенною мікрофлорою);
- вторинні ЗЗОМТ — виникають в результаті проникнення збудників із ближніх органів (наприклад, апендиксу) або в результаті гематогенного занесення інфекції (генітальний туберкульоз).
За локалізацією процесу:
- запалення матки — ендо(міо)метрит, метрит, піометра, абсцес матки;
- запалення придатків матки — сальпінгіт, оофорит.
За тяжкістю процесу:
- неускладнені ЗЗОМТ;
- ускладнені ЗЗОМТ — гідросальпінкс, абсцес маткової труби, піосальпінкс, тубооваріальне запальне захворювання, абсцес яєчника, параметрит, тазовий перитоніт.
За клінічною картиною:
- гострі ЗЗОМТ;
- підгострі ЗЗОМТ;
- хронічні (первинні або в результаті невилікованих гострих та підгострих ЗЗОМТ):
- неактивні (фаза ремісії — немає клінічних проявів, не висіваються мікроорганізми, морфологічно — залишкові явища у вогнищі запалення у вигляді фіброзних змін та спайкового процесу);
- активні (фаза загострення):
а) 1-й варіант загострення — інфекційно-токсична форма — перебігає за типом гострого або підгострого запалення, яке вперше виникло, з ексудативним та інфекційно-токсичним компонентом; характеристики мікробного пейзажу в цервікальному каналі відповідають спектру мікроорганізмів у порожнині матки, маткових трубах; причина загострення — внутрішньоматкові маніпуляції; внутрішньоматковий контрацептив (ВМК), інфекції, що передаються статевим шляхом тощо;
б) 2-й варіант загострення: клінічні прояви у вигляді тазового болю, ендотоксикозу, порушення менструального циклу, безплідність, невиношування вагітності в анамнезі, підвищена втомлюваність, неврози, порушення біоценозу піхви та кишечника; мікроорганізми, як правило, виявляються лише при поглибленому мікробіологічному дослідженні ендометрію та ендосальпінксу; причина загострення — зрив адаптивних та протективних механізмів внутрішніх статевих органів.
Діагностика ЗЗОМТ у жінок здійснюється на основі аналізу низки показників.
Загальний аналіз крові: лейкоцитоз, паличкоядерний зсув вліво, прискорена ШОЕ, лімфопенія при гострих та 1-му варіанті загострення хронічного ЗЗОМТ.
СВР, серомукоїди: збільшення рівня при гострих та 1-му варіанті загострення хронічних ЗЗОМТ.
Загальний білок, білкові фракції: зниження рівня загального білка, альбумінів, підвищення вмісту глобулінів при гострих та 1-му варіанті загострення хронічних ЗЗОМТ.
Середні молекули, середньомолекулярні пептиди для оцінки ендогенної інтоксикації: збільшення рівня (норма: середні молекули — 56,8 ± 1,3 Од./мл; середньомолекулярні пептиди — 85,4 ± 1,8 мгк/мл) при гострих та 1-му варіанті загострення хронічних ЗЗОМТ.
УЗД органів малого тазу: інформативне у поєднанні з анамнестичними, клінічними та клініко-лабораторними даними в діагностиці серозних та гнійних тубооваріальних утворень, абсцесів малого тазу, патологічних змін (структури яєчників, спайкового процесу), інфільтративних змін в органах і тканинах малого тазу, при оцінці результатів консервативного лікування в динаміці.
Імунограма:
при гострому та загостренні хронічного процесу:
- збільшення абсолютного та відносного числа нейтрофільних гранулоцитів у периферичній крові, а також підвищення їх функціональної активності в НСТ-тесті при низькому функціональному резерві,
- зниження показників фагоцитозу,
- підвищення рівня ІЛ-1 — продукуючої активності моноцитів,
- підвищення вмісту лізоциму в сироватці крові,
- збільшення рівнів IgM та IgG у периферичній крові,
- зниження кількості та функціональної активності лімфоцитів у периферичній крові,
- збільшення значення співвідношення хелпери/супресори;
при хронічному процесі без загост­рення:
- зниження кількісних та функціональних показників клітинних елементів системи мононуклеарних фагоцитів,
- вторинний імунодефіцит за системою Т- та В-клітинного імунітету,
- зниження рівня IgА, підвищення кількості IgM та IgG,
- збільшення рівня циркулюючих імунних комплексів (ЦІК).
Первинна мікроскопія нативного матеріалу із піхви, цервікального каналу, порожнини матки, малого тазу (аспірат), маткової труби (лапаро­скопія): ключові клітини, трихомонади, грибкова флора, лейкоцитоз.
Мазок, пофарбований за Грамом, з піхви, цервікального каналу, порожнини матки, малого тазу (аспірат), маткової труби (лапароскопія): діагностика гонореї, трихомоніазу, бактеріального вагінозу, кандидозу; лейкоцитоз, ступінь функціональної активності лейкоцитів.
Оцінка ступеня обсіменіння матеріалу проводиться окремо для грамнегативних та грампозитивних паличок, грампозитивних коків, грибів із використанням таких критеріїв:
- у великій кількості — більше 100 мікроогранізмів у полі зору;
- у помірній кількості — 20–100 мікроорганізмів у полі зору;
- у малій кількості — 5–20 мікроорганізмів у полі зору; мікрофлора не виявляється.
Для визначення інвазивності (агресивності) грибкової мікрофлори вивчають наявність дріжджових клітин, елементів міцелію та псевдоміцелію. Результат отримують протягом 1-ї години.
Висів матеріалу з піхви, цервікального каналу, порожнини матки, маткових труб з метою визначення аеробної та анаеробної мікрофлори; визначення її чутливості до антибіотиків.
Виявлення збудника імунофлуоресцентними методами та за допомогою полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) у мазках-зішкребах із цервікального каналу, ендометрію, маткових труб: для підтвердження діагнозу хламідіозу, мікоплазмозу, уреаплазмозу, вірусної інфекції геніталій. Результат отримують протягом 1-ї доби.
Аспіраційна біопсія ендометрію: оцінка функціональних можливостей яєчників та рецепції ендометрію за гістологічними змінами слизової оболонки матки, діагностика характеру запального процесу в ендометрії, гістобактеріоскопічна характеристика збудника, отримання уявлення про стан місцевого імунітету (імуноморфологічні) та проективних можливостей слизоутворюючого апарату матки (лектиногістохімічні дослідження).
Гістероскопія проводиться при хронічних ЗЗОМТ з метою виявлення найбільш змінених ділянок ендометрію; прицільна біопсія ендометрію — для гістологічного, гістохімічного дослідження та виявлення збудника; знаходження супутньої патології.
Лапароскопія — “золотий стандарт” діагностики гострих ЗЗОМТ: встановлення характеру запалення, ступеня змін маткових труб, наявності ускладнень ЗЗОМТ; диференційна діагностика; біопсія матеріалу для бактеріологічних та гістохімічних (імуноморфологічних, лектиногістохімічних) досліджень; лікувальні заходи.
ЗЗОМТ характеризуються поліетіологічністю, при цьому подібна клінічна картина може бути викликана різними збудниками і навпаки — один і той самий збудник може спричиняти ураження різної локалізації, а тенденція до збільшення кількості змішаних форм стає все більш виразною. Практично всі присутні у піхві мікроорганізми, за винятком лакто- та біфідобактерій, можуть брати участь у запальному процесі, але провідна роль належить різним етіологічним агентам.
Найчастіше ЗЗОМТ спричиняються хламідіями. Хламідійна інфекція в усьому світі визнається найбільш поширеною серед бактеріальних інфекцій, що передаються статевим шляхом. Кожного року хламідійною інфекцією заражається 100 млн людей. Різке збільшення у всьому світі захворюваності на ЗЗОМТ за останні два десятиріччя дозволяє говорити про виникнення “вторинної епідемії трубної безплідності та позаматкової вагітності”.
Для діагностики хламідійної інфекції в практичній медицині використовуються такі методи: імуноферментний аналіз (ІФА) — серологічний метод, реакція імунофлюоресценції (РІФ) — імунофлюоресцентний метод, полімеразна ланцюгова реакція.
ІФА використовується здебільшого для визначення антитіл різних класів у сироватці крові. IgM, IgG, IgA мають високу чутливість і специфічність.
Сероконверсія — поява позитивного результату у раніше серонегативної хворої свідчить про первинну інфекцію. Про активний інфекційний процес свідчать наявність IgM та збільшення рівня IgG ЕІU на 20 одиниць; про ранню стадію процесу — наявність IgM та низький рівень IgG. На висоті антитілоутворення, а також у новонароджених та дітей раннього віку, у вагітних, в імунодефіцитних пацієнтів вказане збільшення титру IgG може не спостерігатися. При високій концентрації IgG антитіла IgM можуть не визначатися, що не виключає наявності гострої інфекції. Високий рівень антитіл вказує на захворювання і корелює з клінічною картиною, середній та низький рівні характерні для хронічних процесів та мікст-інфекцій. Важливу інформацію дає визначення ДНК або антигена в біоматеріалі з передбачуваного вогнища.
Про гострий або підгострий процес свідчить визначення сироваткових IgА (синтез починається з кінця першого місяця захворювання і продовжується до тих пір, поки антиген є доступним імунокомпетентним клітинам). Рівень IgА може значно підвищуватися при ураженні суставів (хвороба Рейтера) на фоні низького рівня або відсутності IgG.
Визначення високого титру антитіл свідчить про наявність активного інфекційного процесу. IgM-антитіла виявляються на початку захворювання (у перші тижні), а також у перші дні загострення і свідчать на користь активного процесу. Їх високий титр поряд із низьким рівнем IgG вказує на ранню стадію захворювання. Середні та низькі титри характерні для хронічних процесів, а також зустрічаються при мікст-інфікуванні. У деяких пацієнтів із високою імунною відповіддю після лікування хламідійної інфекції IgM до хламідій виявляються протягом 9–10 місяців після клінічного одужання (на фоні швидкого зниження рівнів антитіл інших класів і антигенів збудників), що частіше свідчить про неспецифічний результат (наявність IgM — ревматоїдного фактора). При лікуванні хронічної інфекції підвищення рівня специфічних антитіл класу IgM і особливо IgG необхідно розглядати як позитивний фактор (свідчить про ефективність лікування за рахунок елімінації антигена та стимуляції імунної системи). З іншого боку, низький рівень IgG-антитіл протягом тривалого часу характеризує персистуючу форму інфекції, що погано піддається лікуванню специфічними препаратами і потребує імуномодулюючої терапії.
РІФ — базується на визначенні імунних комплексів, що світяться. Досліджують різні зразки — залежно від підозрюваного вогнища інфекції, найчастіше — зішкреб із уретри, піхви, цервікального каналу. Оскільки тотальне ураження практично не зустрічається, то результат залежить від правильності забору матеріалу із патологічного вогнища. При незначному поширенні інфекції, неточному заборі мазка-відбитка можна отримати хибнонегативний результат (особливо при персистуючій формі). При повільному виведенні з клітин деструктурованих тілець результат аналізу може бути позитивним (до 1,5 міс після відміни препаратів, до тих пір, поки не відбудеться зміна слизової оболонки, в якій знаходяться пошкоджені хламідійні клітини). Тому в даному випадку не можна розцінювати позитивний результат як критерій недолікованості і призначати повторний курс.
ПЛР — дозволяє виявити ДНК хламідій у досліджуваному матеріалі, є високочутливим та специфічним методом, однак необхідно обережно інтерпретувати позитивні результати при відсутності клінічних проявів, а також після проведеного лікування і не поспішати з призначенням наступного курсу терапії.
Лігазна ланцюгова реакція (ЛЛР) — це другий молекулярно-біологічний метод визначення хламідій. В його основі лежить лігірування олігонуклеотидів, комплементарних відповідній ДНК-мішені. У ЛЛР використана здатність ДНК-лігази з’єднувати дві пари компліментарних олігонуклеотидів після їх гібридизації з послідовностями мішені in vitro. ЛЛР може бути використана для аналізу уретральних ендоцервікальних зразків та проб сечі, представляє собою неінвазивний метод скринінга для виявлення c.trachomatis. ЛЛР — перша методика, яка має підвищену чутливість щодо визначення c.trachomatis в сечі у жінок. Чутливість і специфічність методу становить 94,7% і 99,8% відповідно.
Транскрипційна ампліфікація (ТА) — новий метод молекулярної ампліфікації c.trachomatis, заснований на застосуванні ампліфікації за допомогою транскрипції та гібридизаційного захисту для якісного визначення рибосомної РНК збудника в ендоцервікальних зразках, а також у досліджуваних пробах сечі. Чутливість нового методу є високою (>99%), але для заключного визначення його ефективності необхідні додаткові дослідження у різних популяціях.
При стертій клінічній картині захворювання, не вираженій імунній відповіді метод має досить високе діагностичне значення.
З практичного погляду найбільш зручним, інформативним, швидким у виконанні методом первинної діагностики хламідійної інфекції можна вважати метод прямої імунофлуоресценції з використанням моноклональних антитіл проти основного білка зовнішньої мембрани. Методи молекулярної ампліфікації (ПЛР, ЛЛР, ТА) вважаються основними для масового скринінгу пацієнток з метою виявлення c.trachomatis. ПЛР — найбільш чутливий некультуральний метод діагностики хламідійної інфекції. Необхідно зазначити, що чутливість залежить від досліджуваної популяції. При обстеженні чоловіків та жінок за допомогою одного й того самого методу у результатах будуть спостерігатися певні відмінності.
Таким чином, для ефективної діагностики хламідійної інфекції необхідно використовувати кілька лабораторних тестів, які дозволяють визначити форму та активність інфекційного процесу: гостра форма хламідійної інфекції підтверджується виявленням антигенів або ДНК хламідій у клітинах уретри або цервікального каналу і визначенням антитіл класу IgM та IgА.
Для діагностики цитомегаловірусної інфекції (ЦМВІ) використовують цитологічний метод (базується на виявленні у досліджуваному матеріалі, що фарбується азур-еозином або гематоксилін-еозином, специфічно змінених клітин). Діагностична цінність методу обмежена низькою чутливістю прижиттєвої діагностики. При негативних результатах рекомендується проводити багаторазові обстеження сечі та слини (не менше 3 досліджень на день) протягом 3–5 днів.
Вірусологічний метод є “золотим стандартом” для підтвердження прижиттєвого діагнозу ЦМВІ. Вірус можна виділяти зі слини, сечі, виділень та ін. Має значення правильно організований забір матеріалу та його доставка (pH 7,2–8,0; t — –4оС).
ПЛР дозволяє виявити вірусну ДНК безпосередньо в досліджуваному матеріалі. В якості проб використовують кров, сечу, слину, біоптати, спинномозкову рідину та ін.
За допомогою РІФ виявляються антигени вірусу в матеріалі. Виявлення вірусу в сечі ще не вказує на активність інфекційного процесу, оскільки можлива персистенція вірусу, і хворі можуть екскретувати його з сечою тривалий час. В останні роки визначають методом РІФ ранніх білків ЦМВІ в лейкоцитах крові — тест високої діагностичної цінності.
ІФА використовується для визначення антитіл класів IgM та IgG до ЦМВ. Найбільше діагностичне значення має детекція IgM як показника активності процесу, що може свідчити про гострий перебіг інфекції, реінфекцію, суперінфекцію або реактивацію. Визначення IgG також дозволяє діагностувати первинну ЦМВІ, проводити спостереження в динаміці за пацієнтами з клінічними проявами інфекції. Необхідно пам’ятати, що у багатьох пацієнтів із значним імунодефіцитом та тяжкою ЦМВІ, а також у вагітних та дітей раннього віку продукція антитіл до ЦМВІ уповільнена — виявляються специфічні антитіла у низькій концентрації або позитивна динаміка антитіл відсутня. При цьому велике значення має детекція “ранніх“ IgG-антитіл (низькоавідних антитіл) та/або “ранніх” антигенів ЦМВІ (avidity test).
У зв’язку із тим, що при ЦМВІ IgM реєструються не тільки у разі гострого процесу, але і при реінфекції або реактивації, для диференціювання різних форм даної патології використовується метод детекції низькоавідних антитіл, за допомогою якого встановлено, що у вагітних у 2,3 рази частіше виявляється реактивація, ніж первинне інфікування, а при загрозі переривання вагітності низькоавідні антитіла виявляються у 3,1 рази частіше, ніж при нормальній вагітності. Активність інфекційного процесу корелює також зі збільшенням концентрації специфічних антитіл класу IgG, хоча зростання титру реєструється не завжди, оскільки частіше хворіють жінки з імунологічною недостатністю. У зв’язку з тривалим виділенням ЦМВ із організму в результаті персистенції виявлення вірусу в сечі не завжди свідчить про наявність гострої інфекції. Детекція ДНК ЦМВ в лейкоцитах або сироватці крові методом ПЛР може свідчити як про його персистенцію, так і про активну реплікацію. Для визначення активності інфекційного процесу велике значення має визначення антигена (“ранніх білків”) у лейкоцитах крові в РІФ.
Діагностичними критеріями гострої ЦМВІ є наявність ЦМВ-IgM, низькоавідних антитіл (індекс авідності (ІА) — до 30%) та визначення ДНК або антигена вірусу в лейкоцитах крові. Враховуючи те, що ЦМВ часто перебуває в латентному стані, якісний позитивний результат ПЛР не завжди свідчить про активність інфекційного процесу. Прогностична значущість теста може бути підвищена при кількісній оцінці копій фрагментів ДНК.
Про реактивацію ЦМВ свідчать виявлення ЦМВ-IgM, пограничний рівень IgG (ІА від 80 до 40%) або виявлення високоавідних антитіл (ІА більше 40%), детекція антигена ЦМВ у клітинах крові.
На латентну ЦМВІ вказують виявлення ДНК ЦМВ на фоні наявності високоавідних антитіл і відсутності IgM, однак необхідно враховувати можливість активації персистуючого вірусу на фоні вагітності. При оцінці результатів лабораторного дослідження на ЦМВІ необхідно користуватися даними ранжування результатів.
Визначення ДНК або антигена ЦМВ (“ранніх” білків вірусу) в лейкоцитах крові вказує на реплікацію віруса і є підтвердженням активного процесу. Наявність ДНК/антигена ЦМВ на фоні відсутності антитіл свідчить про персистенцію вірусу. Сероконверсія (поява позитивного результату у раніше серонегативної пацієнтки) свідчить про первинну інфекцію.
Про активний інфекційний процес свідчить також наявність IgM та низькоавідних антитіл. Збільшення IgG ЕІU на 20 одиниць або зростання титру IgG у 4 рази не завжди свідчить про активний процес. Проте на висоті антитілоутворення, а також у новонароджених дітей, дітей раннього віку, імунодефіцитних пацієнтів збільшення титру IgG може не спостерігатися. При високій концентрації IgG антитіла класу IgM можуть не визначатися, що не виключає наявність гострої інфекції. У даному випадку велике діагностичне значення має визначення індексу авідності; ДНК та/або антигена ЦМВ.
Як біологічний матеріал для проведення досліджень на виявлення герпетичної інфекції (ВПГ-1 та ВПГ-2) можна використовувати вміст везікул, змиви із тканин та органів, мазки-відбитки, зішкреби, біологічні рідини та секрети організму (кров, слиз, сеча, сльозна рідина).
На сьогодні “золотим стандартом” у діагностиці герпетичної інфекції є вірусологічні методи виявлення та ідентифікації ВПГ. Чутливість цих методів становить 80–100%, специфічність — 100%. Класичні вірусологічні методи до теперішнього часу залишаються найбільш важливими та достовірними для заключної ідентифікації ВПГ. Особливе значення вони мають при безсимптомному та хронічному рецидивуючому перебігу інфекції.
Серед лабораторних методів діагностики герпетичної інфекції перевага надається прямим методам. Серологічний метод дає орієнтовну відповідь і в більшості випадків потребує використання додаткових методик.
Цитологічний метод на сьогодні значного поширення не набув.
РІФ дозволяє виявити антигени вірусу за допомогою моноклональних антитіл у різному матеріалі. Швидкість отримання результатів (1–2 год) та його доступність роблять метод основним у клінічній лабораторній діагностиці, що особливо важливо при обстеженні новонароджених дітей із тяжкою формою захворювання. Вірусологічний метод дозволяє найбільш достовірно встановити діагноз герпетичної інфекції, однак він тривалий у виконанні і малодоступний для практичної охорони здоров’я.
ІФА використовується для визначення антитіл класів IgM та IgG до вірусу герпеса. Поява антитіл у раніше серонегативної людини свідчить про інфікування. Первинну інформацію дозволяє підтвердити детекція низькоавідних IgG-антитіл (ІА — до 30%). Виявлення антитіл класу IgM частіше свідчить про активність процесу. Збільшення антитіл класу IgG не завжди підтверджує наявність захворювання, оскільки може відображати розвиток нормальної імунної відповіді, яка забезпечує противірусний захист. При рецидивному перебігу антитіла виявляються здебільшого в низькому титрі. Зниження титру антитіл можливе в імунокомпроментованих хворих при активній реплікації вірусу (антитіла використовуються на зв’язування антигена).
При первинній інфекції спостерігається зростання титру IgM або постійний титр на фоні відсутності або наявності IgG. З 4-го тижня після інфікування реєструється зростання титру антитіл переважно за рахунок синтезу IgG.
При реактивації або реінфекції виникає повторний контакт з антигеном (формується вторинна імунна відповідь), в результаті чого збуджується багатокомпонентна “імунна пам’ять”; при цьому в більш короткий термін (від 7 до 14 днів) утворюються антитіла IgG та Т-кілери. При рецидивному генітальному герпесі поява IgМ не завжди є надійним маркером рецидиву. Для хворих із частими рецидивами генітального герпесу характерні більш високі титри антитіл, ніж для хворих із рідкими рецидивами.
Останнім часом при діагностиці ВПГ-1 та ВПГ-2 стає більш поширеною ПЛР. Матеріалом є кров, зішкреби з очей та статевих органів. Метод має унікальну чутливість (95%) та специфічність (90–100%).
Гостра або рецидивуюча герпес­вірусна інфекція є наслідком імунодефіцитного стану у конкретного хворого. Однак розвиток гострого захворювання, а тим більше перехід його у хронічну (рецидивуючу) форму само по собі призводить до поглиблення імунодефіцитного стану. Тому оцінка імунного статусу — це необхідна умова повноцінної діагностики при захворюваннях, спричинених ВПГ, оскільки дозволяє визначити ступінь тяжкості імунодефіциту, призначити адекватну імунокоригуючу терапію та контролювати її ефективність.
При діагностиці герпесвірусної інфекції рекомендується проведення повторного дослідження (2–4 рази протягом 5–7 днів) матеріалу з різних вогнищ (у жінок — на 18–20-й день менструального циклу) для підвищення виявлення ВПГ.
Мікоплазми та уреаплазми належать до факультативних патогенів урогенітального тракту. Вони здатні за певних умов (стрес, вагітність, імунодефіцит) викликати інфекційно-запальні процеси у сечостатевих органах, частіше в асоціації з іншими патогенними та умовно-патогенними мікроорганізмами. Факторами, що зумовлюють патогенність мікоплазм, є їх значна рухливість та здатність прикріплюватися до різних клітин (епітелію, лейкоцитів, сперматозоїдів), виявляючи токсичну та деструктивну дію. Структурна подібність мембран клітин людини та мембран мікоплазм, їх близьке сусідство сприяють обміну антигенами, що призводить до “маскування” антигенів мікоплазм, поганого розпізнавання їх як чужорідних антитіл. У зв’язку з цим існує можливість ауто­імунізації організму. Найбільш небезпечною уреаплазменна та міко­плазменна інфекція є для вагітних. У всіх випадках в інфікованих жінок вагітність перебігає з ускладненнями, до яких відносяться передчасне переривання вагітності в різні терміни, багатоводдя, аномальне прикріплення плаценти, передчасний вилив навколоплідних вод, хоріонамніоніт, післяродовий ендометрит тощо.
Для лабораторної діагностики використовуються мікробіологічний (бактеріологічний) метод — висівання на поживне середовище, ПЛР, тест-система “Mycoplazma DUO”. Ефективними є також серологічні методи діагностики — реакція прямої гемаглютинації та реакція агрегат-гемаглютинації, особливо при негонококових уретритах та запальних процесах нижніх відділів генітального тракту. Рекомендується використовувати комплекс методів дослідження, оскільки це підвищує достовірність результатів.
Розроблені лабораторні методи, які дозволяють виділити групу “підвищеного ризику” щодо урогенітальних інфекцій:
- визначення естерази в лейкоцитах сечі;
- визначення рівня позаклітинного R-білка. Мікоплазми зумовлюють зміни в рецепторному апараті клітинних мембран, наслідком чого може бути підвищення рівня позаклітинного R-білка та порушення гомеостазу.
Лікування ЗЗОМТ — одна з важливих та складних проблем гінекології. Воно має бути комплексним, з урахуванням як місцевих проявів патологічного процесу, так і його стадії, стану імунного гомеостазу, раніше проведеної терапії.
Несвоєчасне й неадекватне діагностування і, як результат, пізнє й неефективне лікування — головні проблеми ведення хворих із ЗЗОМТ, що призводять до хронізації процесу, розвитку аутоімунної патології та безплідності.

Перелік рекомендованої літератури знаходиться в редакції.


Статьи на похожую тематику:

1. Інфекції, що передаються статевим шляхом

2. Сучасні погляди на лікуванння гострих кишкових інфекцій у дітей

3. О. І. Мітченко Сучасні погляди на менопаузальний метаболічний синдром

4. С.І.Сміян Сучасні погляди на проблеми лікування і профілактики остеопорозу

5. О. П. Волосовець, С. П. Кривопустов, І. О. Логінова, О. В. Корнійчук, Є. Г. Лельчук, Н. С. Піцюра Сучасні погляди на проблему неонатального сепсису

6. Проблема інфекцій в сучасній неонатології з позицій доказової медицини

7. В. В Чоп’як, Ю. В. Федоров, М. Ю. Синенька, О. В. Синенький, І. Г. Гайдучок, В. Ю. Федорова Лікування реактивних артритів хламідійного та герпес–вірусного генезу. Використання антибактеріальної та противірусної терапії в комбінації з системною ензимотера

8. М. Я. Співак, О. А. Стинич, О. Б. Серденко Лікування гострих респіраторних вірусних інфекцій у дітей раннього віку з гіперплазією тимусу

9. Сучасні принципи реанімації новонароджених

10. Сучасні аспекти функціональної нейрохірургії



зміст