Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

К.І.Бодня
Теніаринхоз

К.І.БОДНЯ, д.м.н., професор
/Харківська медична академія післядипломної освіти, кафедра медичної паразитології та тропічних захворювань/


Теніаринхоз — один із найбільш поширених гельмінтозів, що являє собою важливу медичну і ветеринарну проб­лему. Проміжні личинки цього стрічкового гельмінта виявляються у м’язах великої рогатої худоби, тому цей гельмінтоз являє собою також економічну проблему, пов’язану з технологією отримання м’яса. Теніаринхоз характеризується хронічним перебігом з переважним ураженням травного каналу і нервової системи.
Збудник теніаринхозу — воловий, чи неозброєний, ціп’як Taeniarhynchus saginatus (Goeze, 1782) відноситься до родини Taeniidae Ludwig (1886), роду Taeniarhynchus Weinland (1858). За кордоном його звичайно позначають як Taenia saginata.
Систематичне положення Т.sаgіnаtа: клас Cestoidea — цестоди чи стрічкові хробаки; ряд Cyclophyllidea — ціп’яки; родина Taeniidae — теніїди; рід і вид Taenia sаgіnаtа — воловий ціп’як.
Для позначення личинкових форм Т.sаgіnаtа, що паразитують в організмі великої рогатої худоби, прийняте найменування Cysticercus bovis. Ветеринари для позначення інвазії у тварин користуються терміном “цистицеркоз великої рогатої худоби”.
Статевозріла особина Т.sаgіnаtа формується з голівки (сколекс), шийки і стрічкоподібного тіла (стробіли).
Сколекс має здебільшого кулясту форму, діаметр — 1,5–2 мм. Він має 4 присоски. Характерною особливістю сколекса представників цього виду є те, що в нього немає ні хоботка, ні гачків. Шийка довжиною 1,5–20 мм являє собою зону росту, де формуються членики (проглотиди). Стробіла складається з великого числа члеників, наймолодші з них знаходяться в передньому кінці стрічкоподібного тіла. По мірі утворення нових члеників більш зрілі відсуваються до кінця стробіли, а цілком дозрілі — відриваються. Кожен членик, за винятком наймолодших, має самостійну статеву систему. Спочатку в них з’являються чоловічі органи, потім жіночі, і членик стає гермафродитним. Пізніше чоловічі статеві органи атрофуються, а з жіночих розвивається матка, яка заповнює кожен зрілий членик, розташований у хвостовій частині тіла цестоди.
Такі членики відокремлюються від стробіли і виходять разом із фекаліями у навколишнє середовище. Вони вивільняються із тіла яйця при зруйнуванні сегмента або ж виходять через статевий отвір.
Зрілі членики витягнуті в довжину (вузькі і довгі), їх розміри — 15–20х20–30 мм. Розміри живого зрілого членика дуже мінливі, адже він енергійно скорочується і розслаблюється. Членики міцні, “жирні”, здатні самостійно пересуватися.
Дорослі стрічкові гельмінти, що паразитують тільки в організмі людини, досягають у довжину від 5 до 15 м. Людина сприйнятлива до паразитів лише у личинковій стадії, їх яйця для людини неінвазійні.
Личинки — цистицерки — являють собою пухирець поперечноовальної форми, що локалізується у м’язах великої рогатої худоби. Розвинені цистицерки оточені сполучною капсулою, що є продуктом тканин хазяїна. У великої рогатої худоби зрілий цистицерк, C.bovis, сірувато-білого кольору, наповнений рідиною. Його довжина коливається від 5 до 15 мм, ширина — 3–8 мм (частіше — 7,5–9х5,5 мм). На внутрішній оболонці цистицерка розміщується протосколекс, який знаходиться у вивернутому “навиворіт” положенні. Протосколекс великий, 1,5–2,0 мм у діаметрі, облаштований чотирма присосками і має дуже розвинену мускулатуру. Як і дорослий стрічковий гельмінт, він не має ні хоботка, ні гачків. Хоча така личинка може виявитися у будь-якому місці поперечносмугастих м’язів, встановлено, що найбільш улюбленими місцями локалізації є серце, язик, жувальні та міжреберні м’язи.
Остаточним хазяїном Т.sаgіnаtа є людина, проміжним — велика рогата худоба (включаючи буйвола, зебру, яка) (рисунок). В останні роки переконливо доведено, що проміжним хазяїном Т.sаgіnаtа може бути північний олень, в організмі якого розвиток цистицерків відбувається у головному мозку та у мозочку. А північні народності вживають у їжу головний мозок оленів у сирому вигляді. Цикл розвитку волового ціп’яка у Заполярних регіонах, де поширене оленярство, представляє наочний приклад саморегуляції паразитарної системи.
Зареєстровані окремі випадки паразитування личинкових форм волового ціп’яка в антилоп і деяких інших диких тварин.
Потрапляючи з фекаліями у зовнішнє середовище, яйця збудника стають джерелом зараження великої рогатої худоби, північних оленів.
Людина, у кишечнику якої є статевозрілий ціп’як, забруднює навколишнє середовище, виділяючи величезну кількість онкосфер. Із організму інвазованої людини з фекаліями щоденно можуть виводитися мільйони яєць — як окремо, так і в цілих члениках, кожен з яких містить до 250 000 яєць. Яйця можуть зберігатися на пасовищі протягом кількох місяців. Онкосфери здатні тривалий час перебувати в зовнішньому середовищі. Після заковтування яєць сприйнятливою великою рогатою худобою — проміжним хазяїном — в його організмі зародки звільняються від оболонок онкосфер, проникають у слизову оболонку кишечника і потім — у кровоносні судини. З кров’ю вони заносяться у поперечносмугасті м’язи і фіксуються у міжфібрилярній тканині, а у північного оленя — у головному мозку, де личинки через 4–5 місяців розвиваються до інвазійної стадії. Личинка стає видимою неозброєним оком приблизно через 2 тижні як бліда напівпрозора пляма діаметром 1 мм. Така личинка не є інвазійною для людини ще протягом 12 тижнів, поки вона не збільшиться до повного розміру — 1 см). До цього часу личинка міститься в тонкій фіброзній капсулі, створеній тканинами хазяїна внаслідок відповідної імунної реакції, але, незважаючи на це, сколекс все ще може бути видимим. Тривалість життя цистицерків коливається від кількох тижнів до кількох років. При відмиранні вони найчастіше заміщуються казеозною масою, яка кришиться і може перетворитися на вапно. В організмі однієї тварини можуть знаходитися як живі, так і відмерлі цистицерки.
Людина заражається воловим ціп’яком, вживаючи сире або недостатньо термічно оброблене м’ясо, в якому містяться життєздатні інвазійні цистицерки.
У тонкій кишці голівка цистицерка вивертається назовні, і він прикріплюється до слизової оболонки. Починається ріст стробіли. Дозрілі членики відриваються, переходять у товсту кишку і виходять у зовнішнє середовище — частково активно, виповзаючи через анус, частково пасивно, з фекаліями.
Розвиток до патентного періоду триває 2–3 місяці.




Патогенез і клініка

У природних умовах наявність цистицерків у м’язах великої рогатої худоби не супроводжується клінічними проявами, хоча в експерименті у телят, заражених великою кількістю яєць Т.sаgіnаtа, розвивається тяжкий міокардит і серцева недостатність, що пов’язано з формуванням цистицерків у серці.
У людини воловий ціп’як паразитує звичайно в однині, звідси походить стара назва паразита — солітер (від франц. solitaire — самотній). В інтенсивних осередках досить часто може спостерігатися множинна інвазія. Так, В.П.Под’япольська (1946) в одному з сіл Азербайджану при дегельмінтизації 1432 інвазованих осіб відзначила множинну інвазію в 40% випадків (при числі паразитів від 2 до 40 екземплярів). Інтенсивність інвазії залежить від кількості проковтнутих інвазованих цистицерків (решетин), визначається екстенсивністю (поширеністю). В Україні теніаринхоз практично ліквідований, в регіонах реєструються лише поодинокі випадки зараження.
Максимальна зараженість цестодозами відзначається в Африці, де зовнішнє середовище забруднено людськими фекаліями, а жителі традиційно вживають у їжу сире чи недостатньо термічно оброблене м’ясо. Наприклад, в Ефіопії при вивченні кишкових паразитозів у різних регіонах країни показник для теніаринхозу досягав 0,5% серед дошкільників і 16% — серед школярів в Аддис-Абебі, 11,8% і 5,9% — в ув’язнених Гондара і Бахир-Дара відповідно. Інвазія теніаринхозу настільки часто зустрічається в Ефіопії, що хворі навіть не звертаються за лікарською допомогою. Протитеніозні антигельмінтики є доступними в аптеках і місцевих крамницях, тому хворі лікуються за допомогою сучасних або традиційних ліків самостійно. Міські жителі віддають перевагу сучасним засобам, що пов’язано з їх ефективністю і відносною рідкістю розвитку побічних ефектів. Згідно з попереднім дослідженням представники, що розповсюджують ліки в Аддис-Абебі з 1,5-мільйонним населенням, продають за рік тенієцидів на 1 млн курсів лікування. В ендемічних країнах, що розвиваються, звички у харчуванні і відправленні природних потреб при вільному випасі худоби забезпечують легку передачу, і множинність інвазії — дуже поширене явище внаслідок інтенсивного зараження м’яса C.bovis.
Вважають, що паразит, що розвивається, індукує імунітет до суперінвазії, але якщо велика кількість цистицерків потрапляє у травний канал за один прийом їжі, то можливе виникнення множинної інвазії.
Перебіг теніаринхозу у переважної більшості інвазованих дуже добро­якісний, без будь-яких помітних порушень здоров’я.
Розвиток хворобливого стану при теніаринхозі зумовлюється комплекс­ним впливом паразита на організм хворого.
1. Травмуючий вплив. Гельмінти своїм фіксаторним апаратом — міцними м’язовими присосками — порушують цілісність кишкової стінки. Присмоктування відбувається таким чином, що ділянка слизової оболонки втягується паразитом у центральну увігнуту частину присоски і міцно утримується м’язовим валиком. Такий спосіб фіксації позначається на кровопостачанні даної ділянки слизової оболонки, сприяє формуванню ерозій, дрібновогнищевих крововиливів, катарального запалення. Цей фактор патогенезу має істотне значення при інтенсивній інвазії, представленої не одним, а багатьма екземплярами паразитів, що в даний час не зустрічається в умовах України.
2. Механічний вплив. Можна припустити, що в деяких випадках клубки паразита здатні спричиняти непрохідність кишечника (рідкі спостереження). Частіше зрілі членики волового ціп’яка, що, активно рухаючись по кишковій стінці, зустрічають таку перешкоду, як баугінієва заставка, спричиняють її подразнення, виникнення спазмів, що іноді супроводжуються різким болем у ділянці сліпої кишки та можуть імітувати напади апендициту. Випадки проникнення члеників волового ціп’яка у червоподібний відросток та жовчний міхур нерідкі, але це не завжди призводить до розвитку апендициту і хірургічного втручання. Іноді можливе відходження члеників через ніс. У літературі описані випадки незвичайної локалізації волового ціп’яка — проникнення в підшлункову залозу через перфоровану стінку дванадцятипалої кишки. Відомі випадки заповзання проглотид у піхву.
3. Сенсибілізуючий вплив. Продукти життєдіяльності багатьох паразитів, у тому числі волового ціп’яка, можуть спричиняти сенсибілізацію організму хазяїна. Однак при цестодозах — найбільш давніх гельмінтозах ссавців — алергійні реакції менш виражені, ніж при трематодозах і нематодозах — більш “молодих” гельмінтозах. Вираженість алергічних реакцій багато у чому залежить від ступеня контакту антигенів гельмінтів із тканинами хазяїна, вони найбільш виражені при тканинних гельмінтозах і найменше — при кишкових. Збудник теніаринхозу все життя паразитує у просвіті кишки, основна маса екскретованих і секретованих антигенів викидається з кишечника хазяїна назовні і лише незначна їх частина надходить у його тканини.
Іноді при теніаринхозі спостерігаються легкі місцеві алергічні реакції з боку кишечника, особливо на ранній стадії розвитку інвазії, і це проявляється невеликою транзиторною еозинофілією крові і кишкової стінки, схильністю до проносів, змінами (частіше — зниження) шлункової секреції.
4. Спосіб харчування. Воловий ціп’як харчується перетравленою і напівперетравленою харчовою кашкою, що міститься у тонкій кишці. Електронно-мікроскопічне дослідження тегумента (покривних тканин) цього паразита показало, що він вкритий мікровіліями, подібними за морфологією до мікроворсинок кишечника ссавців (Beguin, 1966). Мікровілії виділяють травні ферменти, що сприяють засвоєнню багатьох поживних речовин, у тому числі білків, жирів, вітамінів, мікроелементів. Поверхня тіла паразита, через яку відбувається усмоктування харчових речовин з порожнини кишечника хворого, у багато разів (приблизно у 200) менша за всмоктувальну поверхню тонкого кишечника хазяїна. Однак інтенсивність усмоктування у паразита надзвичайно велика, тому що його швидкий ріст і утворення величезної кількості яйцеклітин у проглотидах вимагає значного надходження поживних речовин. Це призводить до дефіциту останніх у хворого на теніаринхоз і потребує його компенсації. Крім того, антиферменти, що продукує паразит, нейтралізують певну частину травних ферментів хазяїна, підсилюють дефіцит поживних речовин, що надходять до ворсинок кишечника. Внаслідок цього у деяких хворих виникає булімія, що дозволяє покрити дефіцит ненормально частим і поживним харчуванням. З часом внаслідок виснаження відповідних нервових центрів ненормально підвищений апетит змінюється значним його по­слабленням, і хворі швидко втрачають масу тіла. Важко уявити, щоб цей фактор мав велике значення в патогенезі теніаринхозу дорослих осіб, що одержують повноцінне харчування. Однак він, безсумнівно, може сприяти розвитку гіповітамінозів у дітей, а також у дорослих, які одержують обмежене харчування.
5. Психогенний вплив. Наявність гельмінтів в організмі людини, активне виділення проглотид у деяких хворих значною мірою травмують їх психіку, сприяють розвитку психастеній, неврастеній.
Однією з найхарактерніших ознак захворювання на теніаринхоз є самос­тійне, поза актом дефекації, виділення члеників, що нагадують собою шматочки молочної локшини. Виходять членики в будь-яку пору доби, незалежно від волі хворого. Вони повзають по шкірі сідниць, стегон, потрапляють на натільну та постільну білизну. Хворий стає неспокійним, погано спить, скаржиться на головний біль, слабкість, зниження працездатності.
Клініка ранньої стадії теніаринхозу вивчена лише в одиничних дослідженнях самозаражень (Штром Ж.К., 1938; Тализін Ф.Ф., 1949). Дослідники відзначали незначні диспепсичні явища, схильність до рідких випорожнень, невисоку короткочасну еозинофілію, зміну секреції шлункового соку.
У хронічній стадії лише у частини інвазованих осіб поряд з основним симп­томом (виділення члеників) часом спостерігаються нудота, зміна апетиту, печія, помірний біль у животі, іноді — рідкі фекалії (пронос), пері­анальна сверблячка, головний біль, запаморочення. Часто єдиною скаргою інвазованих є факт виділення члеників під час дефекації і поза нею, що в деяких хворих призводить до пригнічення психічного стану, сприяє розвитку підвищеної дратівливості, неуважності, безсоння. У спеціальній літературі описано випадок теніаринхозу, що ускладнився психозом і епілептичним статусом, який закінчився летально.


Механізм і фактори передачі

Джерелом інфекції при теніаринхозі є людина, інвазована воловим ціп’яком. Ця інвазія реєструється в усіх регіонах України, найчастіше — у великих промислових областях (Донецькій, Харківській, Луганській, Одеській, Львівській), у Києві та Автономній Республіці Крим.
Виділення проглотид починається через 2,5–3,5 міс після зараження і триває протягом багатьох років, а можливо — все життя.
Велике значення в епідеміології теніаринхозу має характер відходження члеників. За спостереженнями А.Є.Бєляєва щодо ритму відходження проглотид Т.sаgіnаtа у початковій фазі інвазії, за добу відходить у середньому 6,6 проглотид (від 0 до 34). Якщо припустити, що проглотида містить близько 250 000 яєць, то людина виділяє за добу близько 1 500 000 онкосфер. Характерною рисою волового ціп’яка, на відміну від свинячого, є те, що частина проглотид відходить активно, виповзаючи через анальний отвір.
Енергійно рухаються не тільки ті проглотиди, що активно відійшли, але й ті, що виділилися з фекаліями. Рухаючись, паразит швидко видавлює із себе онкосфери, які у вигляді молочно-білого сліду тягнуться за проглотидою. Уже через кілька хвилин після відходження проглотида містить менше 1% від початкової кількості онкосфер (Бєляєв А.Є., Монісов А.А.).
Зараження людей теніаринхозом відбувається при вживанні в їжу в сирому вигляді, недостатньо термічно обробленої, в’яленої або засоленої зараженої яловичини (особливо телятини). Підвищений ризик зараження теніаринхозом мають любителі сирого чи напівсирого м’яса і люди, яким доводиться пробувати сирий м’ясний фарш під час його приготування. Оскільки готуванням їжі займаються здебільшого жінки, то вони частіше хворіють на теніаринхоз, ніж чоловіки. У народі існує уявлення, що сире м’ясо корисно вживати ослабленим, хворобливим, анемічним дітям. Нам доводилося спостерігати теніаринхоз у дітей молодше 5 років, яких матері, починаючи з грудного віку, годували сирим фаршем.
Цистицерки великої рогатої худоби можуть залишатися життєздатними у м’ясі протягом кількох тижнів при температурі побутового холодильника (+1°С). При нагріванні (при температурі 45°С і вище) цистицерки починають гинути. Уже при температурі 44,6°С при 15-хвилинній експозиції відмирає 24–27% цистицерків (Dada, 1978). Заморожування цистицерки великої рогатої худоби переносять значно гірше, ніж свинячі цистицерки та трихінели.


Розподіл ураження теніаринхозом серед населення

Теніаринхоз уражає переважливо людей молодого віку, частіше — жінок. Традиційно вищою була частота зараження серед сільського населення, ніж серед міського, однак останнім часом на фоні загального зниження поширеності захворювання спостерігається протилежна тенденція. Підвищений ризик зараження теніаринхозом мають представники деяких професійних груп — кухарі, пастухи на відгінних пасовищах та ін.
На території України реєструються дійсні та псевдоосередки теніаринхозу. Дійсними слід вважати такі населені пункти, у яких здійснюється весь процес відтворення інвазії: наявність інвазованих воловим ціп’яком людей (джерело інвазії), забруднення зовнішнього середовища члениками й онко­сферами паразита, зараження великої рогатої худоби через корми і питво та зараження людей при уживанні цистицеркозного м’яса.
Псевдоосередки виникають переважно в містах, куди надходить заражене цистицеркозом м’ясо великої рогатої худоби з дійсних осередків теніаринхозу. Хворі на теніаринхоз у таких осередках, як правило, не є джерелом інвазії для проміжного хазяїна (якщо вони не працюють на тваринницьких фермах, не виїжджають на сільськогосподарські роботи, якщо стічними водами не зрошуються ділянки, засіяні кормовими культурами тощо).


Діагностика

Діагноз теніаринхозу встановлюють на підставі анамнестичних даних про мимовільне відходження члеників поза актом дефекації, за морфологічними ознаками члеників і виявленням яєць гельмінта у фекаліях. Для певності необхідно, щоб хворий приніс членики на дослідження до лабораторії.
Інколи люди через фальшивий сором приховують своє захворювання. Це неприпустимо, оскільки хворі не лише самі страждають через тривале носіння паразита в кишечнику, алі й поширюють хворобу.
У людини діагноз може бути поставлений шляхом виявлення онкосфер у фекаліях або на шкірі періанальної області і шляхом виявлення зрілих члеників. Якщо членики відійшли активно, пацієнт може їх зняти зі шкіри чи одягу самостійно або знайти у фекаліях.
Для виявлення онкосфер на шкірі залучають ті самі методи діагностики, що і при діагностиці ентеробіозу (періанальний зішкреб чи дослідження з клейкою стрічкою). Для виявлення онкосфер у фекаліях застосовують різні методи збагачення, метод товстого мазка за Като. Використовують також дослідження ректального зі­шкреба.
Онкосфери волового і свинячого ціп’яків не відрізняються. Але тактика лікування теніозу та теніаринхозу — різна, тому необхідно проводити диференційну діагностику. З цією метою досліджують зрілі членики. Членики волового і свинячого ціп’яків легко відрізнити за формою матки: у Т.sаgіnаtа з кожного боку основного стовбура матки відходить по 18–32 відростків, у Т.solium — усього 8–12.
У великої рогатої худоби діагноз може бути встановлений за життя тварини за допомогою імунологічних методів. Проте дотепер не розроблено достатньо практичних і надійних методик. Посмертно діагноз може бути встановлений шляхом макроскопічного дослідження розрізів поперечносмугастих м’язів і міокарда. У різних країнах правила експертизи туші різні, але обов’язково надрізають жувальний м’яз (m.masseter), язик та серце, досліджують міжреберні м’язи і діафрагму. У багатьох країнах досліджують також m.triceps.


Лікування

У лікуванні теніаринхозу застосовують празиквантель (білтрицид, азинокс, цезол, цистрицид, дронцит), альбендазол (ворміл, медизол, центель), фенасал (ніклозамід, цестоцид, йомезан, вермітин), дихлосал, трихлосал, фебісол, ефірний екстракт чоловічої папороті, акридинові препарати (акрихін, мепакрин, атебрин), гарбузове насіння, кукурбін та їх комбінації.
Протягом багатьох років основними препаратами для лікування теніаринхозу були препарати кореня чоловічої папороті (ефірний екстракт чоловічої папороті, сухий екстракт із кореня — філіксан, синтетичний препарат — дезаспідин) і акридинові препарати (акрихін і його солі, аміноакрихін). Ці препарати відрізняються токсичністю, потребують серйозної підготовки хворого до лікування, спеціальної дієти, повторного призначення проносних засобів, застосування клізм. Лікування слід проводити тільки в умовах стаціонару або денного стаціонару.


Профілактика

Основні заходи профілактики поширення теніаринхозу включають: виявлення і лікування інвазованих людей, профілактику зараження худоби, ветеринарно-санітарну експертизу м’яса, епідеміологічний аналіз, гігієнічне навчання населення. Оскільки людина є дуже ефективним джерелом інвазії, своєчасне виявлення і лікування всіх інвазованих має важливе значення. Внаслідок біологічних особливостей волового ціп’яка існує 4 способи виявлення хворого на теніаринхоз. Ефективність кожного з них не абсолютна й обмежена.
1. Макроскопічне дослідження фекалій. Оскільки членики відходять з фекаліями майже щоденно, шляхом макроскопічного дослідження 1–2 добових порцій фекалій можна виявити всіх інвазованих. Проте через свою громіздкість метод не підходить для масових обстежень (але міг би застосовуватися у клінічній практиці, де він незаслужено ігнорується).
2. Копроовоскопія. Основна маса онкосфер виділяється з проглотиди після її активного чи пасивного відходження з кишечника, тому концентрація онкосфер у фекаліях невелика, а нативний мазок як метод виявлення — недостатньо ефективний. Більш чуттєві методики (особливо метод Като) дозволяють при однократному обстеженні виявити 70–80% інвазованих.
3. Дослідження періанального зі­шкребу чи відбитка. Ефективність цього методу знижується у зв’язку з тим, що проглотиди відходять активно далеко не щоденно (у нашому спостереженні активного відходження члеників декілька разів не було протягом 8–14 днів поспіль). Очевидно, ефективність цього методу залежить від побутових звичок обстежуваного контингенту: наприклад, можна припустити, що в мусульман, які мають звичай підмиватися після кожного акту дефекації, ефективність цього способу менша, ніж в інших групах населення. Вважається, що ефективність цього методу становить близько 80%, однак диференційовані дослідження не проводилися.
4. Опитування. Активне відходження членика супроводжується вираженими і досить неприємними відчуттями, тому важко припустити, щоб людина, інвазована дорослим ціп’яком, не знала про свою інвазію. Таким чином, опитування може мати 100% ефективність, але насправді можливі помилки в бік гіпер-, а частіше — гіподіагностики.
Опитуваний може дати позитивну відповідь, не зрозумівши запитання і маючи на увазі інших гельмінтів, найчастіше — гостриць та аскарид. Для виключення цього слід демонструвати опитуваному законсервований препарат паразита, за необхідності — ставити додаткові запитання: як часто відходять паразити, у який період доби, які при цьому виникають відчуття. Вказівка на епізодичне відходження паразита найчастіше свідчить про наявність аскаридозу. Вказівка на відходження паразитів переважно під час сну і на сверблячку під час їх виходження свідчить на користь ентеробіозу. При теніаринхозі відчуття інші: це відчуття розпирання під час проходження паразита через сфінктер, а потім відчуття повзання, але сверблячка не виражена.
Найчастіше помилки діагностики теніаринхозу пов’язані з недостатнім виявленням паразита. Інвазовані можуть приховувати свою інвазію з ряду мотивів: через сором перед оточуючими, зі страху бути звільненим з роботи тощо. Багато інвазованих, а особливо ті, хто заражений уже багато років, бачать в інвазії менше незручностей, ніж у її лікуванні. Крім того, деякі вважають, що присутність паразита приносить їм користь. Особливо поширена така думка в осередках з дуже високою ураженістю, наприклад, серед деяких африканських скотарських племен, де патологією вважається не наявність волового ціп’яка у людини, а його відсутність.
Інвазована людина може щиро помилятися: вона може знати, що в неї щось відходить, алі не впізнати паразита у заспиртованому препараті. Справа в тому, що членик волового ціп’яка, який повзав кілька хвилин по шкірі, припиняє рух і, висихаючи на білизні, перетворюється на лусочку розміром з ніготь мізинця, зовсім не схожу на заспиртований препарат.
Отже, ефективність опитування може бути дуже невисокою, якщо проводиться невірно або формально, і навпаки — при правильній організації обстеження ефективність може сягати 90% і більше (І.Г.Наджафов).
Основні вимоги до організації масового обстеження методом опитування:
- проведення роз’яснювальної роботи перед обстеженням;
- проведення опитування індивідуально, особою тієї ж статі, що й опитуваний, з максимальним тактом;
- показ препарату членика волового ціп’яка під час опитування;
- негайне лікування виявлених інвазованих осіб.
Ефективність обстеження наближається до 100% при поєднанні опитування з копроовоскопічним обстеженням.
При проведенні обстеження населення особливу увагу слід приділяти особам, що займаються доглядом за худобою. Працівників ферм і пастухів рекомендується обстежувати не рідше 2 разів на рік, застосовуючи комбінацію методів (опитування і копроово­скопію, іноді — опитування і періанальний зішкреб). Вибір методів залежить від конкретних умов осередка. Не слід забувати й про індивідуальних власників великої рогатої худоби. Усі виявлені хворі на теніаринхоз мають бути негайно проліковані. Це важливо як з метою якнайшвидшого переривання передачі, так і з метою емоційного впливу на населення. Для попередження розповсюдження інвазії паразитів, що відійшли, необхідно знешкодити (фекалії, що відійшли протягом 2 діб після лікування, обварюють крутим окропом). За пролікованою особою встановлюють диспансерне спостереження, що полягає в одноразовому обстеженні через 4–5 місяців після завершення лікування.
В осередках із середньою і високою ураженістю рекомендується проводити “хіміопрофілактику” (власне кажучи, превентивне, чи преімагінальне лікування) серед груп осіб, які представляють найбільшу небезпеку як джерело зараження худоби (призначають альбендазол).
Профілактика зараження худоби досягається шляхом запобігання інвазії населення і проведення комплексу загальносанітарних заходів, більшість яких має широку спрямованість, сприяючи профілактиці не лише теніаринхозу, але й багатьох інших захворювань людини і тварин (забезпечення населених пунктів і ферм туалетами і правильним водопостачанням, заборона випасу худоби на території селища тощо).
В Україні є умови для подальшого зниження поширеності теніаринхозу у несприятливих регіонах, однак про повну ліквідацію можна буде говорити лише тоді, коли буде запропонована нова, науково обґрунтована система заходів, спеціально розроблена для застосування в умовах низької ураженості.


Література

[1] Бронштейн А.М., Токмалаев А.К. Паразитарні хвороби людини: протозоози і гельмінтози: Навч. посіб. – М.: Изд-во РУДН, 2002.
[2] Гельмінтози людини/ За ред. Ф.Ф.Сопрунова – М.: Медицина, 1985.
[3] Генис Д.Е. Медична паразитологія. – М.: Медицина, 1991.
[4] Довідник Видаль. Лікарські препарати в Росії. – М.: Астрафармсервис, 2002.
[5] Машковский М.Д. Лікарські засоби. У 2 тт. – Т. 2. – Харків: Торсинг, 1997.
[6] Найт Р.П. Паразитарні хвороби. – М.: Медицина, 1985.
[7] Озерецковская Н.Н., Зальнова Н.С., Тумольская Н.И. Клініка і лікування гельмінтозів. – М.: Медицина, 1985.
[8] Agapejev S., Da Silva M.D., Ueda A.K.// Arq. Neuropsiquiatr. – 1996. – V.54 (1). – P.82–93.
[9] Cruz I., Cruz M.E., Carrasco F., Horton J.// J. Neurol. Sci. – 1995. – V.133 (1-2). –P.152–154.
[10] Gonzales A.E., Garcia H.H., Gilman R.H.// Am. J. Trop. Med. Hyg. – 1995. – V.53 (5). – P.571–574.
[11] Takayanagui O.M., Lanchote V.L., Marques M.P.// Ther. Drug. Monit. – 1997. – V.19 (1). – P.51–55.


Статьи на похожую тематику:

1. Е.И.Бодня Малярия

2. Гість редакції—К.І.Бодня

3. Е.И.Бодня Протозойная интерстициальная пневмония

4. Е.И.Бодня, О.И.Повгородняя Лямблиоз: проблемы и перспективы диагностики

5. Е.И.Бодня, Т.Н.Замазий Токсокароз — паразитарное заболевание животных и человека



зміст