Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Українська нефрологія: науковий поступ упродовж сторіч

Першою важливою віхою в історії української нефрології став 1782 рік, коли вихованець Києво-Могилянської академії, видатний лікар XVIII ст. О. М. Шумлянський у Страсбурзькому університеті на сторінках своєї докторської дисертації описав капсулу ниркового клубочка і набагато випередив у цьому англійського анатома Боумена. Власне, це відкриття, яке в світовій науці пов’язується з іменами обох дослідників, можна вважати прелюдією нефрології як доказової клінічної дисципліни.


Тарас Никула


Ф.Яновський Знаменно, що розумовими зусиллями подальшої плеяди українських клініцистів цей науковий поступ плідно об’єднує сторіччя. Професор Київського університету В. Т. Покровський у статтях в “Медицинском вестнике” навів критерії диференціальної діагностики хронічного гломерулонефриту з амілоїдозом нирок і застійною ниркою (1862), описав методику пальпації блукаючої нирки (1864). Оригінальні праці з нефрологічної тематики належать видатним інтерністам, київським професорам С. П. Алфер’єву, В. П. Образцову, М. Д. Стражеску.
Найбільший внесок у становлення клінічної нефрології в Україні зробив академік ВУАН Ф. Г. Яновський. У статті “Семіотика гострих нефритів” (1907) він визначив і описав новий симптом “осовілість”, що з’являється при гострому нефриті з явищами початкової уремії та передеклампсії. В іншій статті “Клінічне значення запаху” (1925) цей талановитий терапевт зазначив негативне прогностичне значення “уринозного запаху” з рота у хворих на хронічний нефрит. У роботі “Основи терапевтичних заходів при сечових каменях раніше і тепер” (1928) академіком Ф. Яновським були критично розглянуті існуючі на той час концепції причин утворення каменів у сечових шляхах. Він виступив з доповідями на ІV з’їзді російських терапевтів (“Про способи функціонального розпізнавання ниркових хвороб”, Київ, 1912), Міжнародному фізіотерапевтичному конгресі (“Про сучасний стан дієтетики при нефритах”, Берлін, 1913), першому Всесоюзному з’їзді терапевтів (“Сифіліс нирок”, Москва, 1928). У 1927 році Ф. Г. Яновський видав монографію “Диагностика заболеваний почек в связи с их патологией”, в якій детально зупинився на змінах сечі при нефритах, охарактеризував особливості набряків, підкреслив значення гіпертензії як одного з важливих симптомів недостатності нирок.
Вивченню функції нирок значну увагу приділяли учні Феофіла Гавриловича Яновського В. Х. Василенко (прогностична роль індиканемії), А. М. Зюков (діагностичне значення визначення вмісту залишкового азоту й сечовини в крові), А. Ф. Каковський (вперше опрацював кількісний метод оцінки сечового осаду, який зараз відомий як метод Каковського–Аддіса), Б. С. Шкляр (клінічне значення альбумінурії) та інші науковці. Лінію нефрологічної тематики продовжили М. І. Франкфурт (Донецьк), Ю. Д. Шульга (Харків) та їхні учні. Однак справжніх успіхів вдалося досягти лише в 60-х роках ХХ сторіччя — у цей час нефрологія виділилася як окрема лікарська спеціальність, був створений Київський НДІ урології та нефрології (з 2002 р. — Інститут нефрології АМН України), почали регулярно проводитися Всеукраїнські конференції з питань нефрології (всього — 14), а в 2001 р. у Донецьку відбувся І Національний з’їзд нефрологів України.
Особливе місце в ренесансі української нефрології належить професору Анатолію Петровичу Пелещуку. В його клініці були створені перші в Україні відділення нефрології та гострої ниркової недостатності, започатковане лікування гемодіалізом, перитонеальним діалізом, пересадкою нирки, кортикостероїдами тощо. Найбільші здобутки Анатолія Петровича та його учнів (професорів Л. А. Пирога,
Т. Д. Никули, Н. Я. Мельман, А. Д. Тодоренка та ін.) стосуються всебічного вивчення клінічних особливостей гломерулонефриту та ниркової недостатності, опрацювання їх класифікацій, методів лікування та вторинної профілактики, вивчення змін органів кровообігу, дихання, травлення, метаболізму при нирковій недостатності. Клініко-морфологічно-функціональні співставлення і вивчення хроноритмів при хворобах нирок дозволили уточнити показання до пункційної біопсії нирок, удосконалити методику лікування гормональними, сечогінними засобами тощо. Запропоновані оригінальні варіанти низькобілкових дієт для лікування хронічної ниркової недостатності, широко впроваджені в Україні. Багато уваги було приділено науковому обґрунтуванню лікування хворих на хронічний гломерулонефрит на Південному березі Криму. Інтенсивно вивчалися питання дисемінованого внутрішньосудинного зсідання крові при хворобах нирок, що дозволило уточнити показання до антикоагулянтної терапії та удосконалити методику її проведення. До першорядних здобутків А. П. Пелещука слід віднести також створення школи українських нефрологів, написання нефрологічних розділів підручника для студентів “Внутренние болезни” (виходив трьома виданнями і був удостоєний Державної премії України), випуск фундаментального керівництва для лікарів “Практическая нефрология” (1973, 1983), першого збірника наукових праць “Актуальні питання нефрології” (1973), участь у створенні та виданні книг “Основы нефрологии” (1969), “Семиотика и диагностика болезней почек” (1975), “Хроническая почечная недостаточность” (1978), “Состояние систем организма при заболеваниях почек” (1988), “Нефрологія” (1995) та ін., багатьох методичних рекомендацій з питань діагностики та лікування хвороб нирок.
Сучасна нефрологія досягла найбільших успіхів завдяки використанню нирково-замісної терапії, у здійсненні якої істотна роль належить хірургам, урологам. Уперше в світі в 1933 р. у Херсоні український хірург Ю. Ю. Вороний (після вдалої трансплантації нирки у 1924 р. у спільному зі своїм учителем — київським професором-хірургом Є. Г. Черняхівським — експерименті на тваринах) пересадив нирку померлої людини хворій з гострою нирковою недостатністю сулемового генезу, після чого пацієнтка прожила дві доби без імуносупресивної терапії, якої на той час ще не існувало, до припинення функціонування трансплантата. Регулярна пересадка трупної нирки започаткована в нашій країні В. С. Карпенком у 1973 р., а донорської нирки — в 1972 р.
Зараз найважливіші нефрологічні наукові осередки функціонують у Києві (Л. А. Пиріг, Т. Д. Никула, М. О. Колесник), Харкові (Ж. Д. Семидоцька, І. І. Топчій), Донецьку (О. І. Дядик, О. В. Синяченко), Львові (Б. М. Ковалів) та інших регіонах України. В країні створена струнка система нефрологічної допомоги населенню.
Отже, вітчизняна нефрологія плідно розвивається уже третє століття. І протягом цього часу українські вчені зробили значний внесок у розвиток європейської і світової нефрології.


Статьи на похожую тематику:

1. Поступ назустріч прогресу

2. Майбутні лікарі нової доби: освіта упродовж життя



зміст