ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

ОТКРЫТЬ ПОЛНУЮ ВЕРСИЮ СТАТЬИ

Лауреати Нобелівських премій у галузі фізіології та медицини

Традиція відзначення видатних досягнень у світовій науці найпрестижнішими Нобелівськими преміями перетнула сторічний термін. У новітній вітчизняній історії цей перелік славетних відкриває ім’я Івана Петровича Павлова (1904 рік, Петербург). У 1908 році Нобелівську премію отримав Ілля Ілліч Мечніков (Харків, Одеса). В огляді проаналізовано основні тенденції розвитку теоретичної та клінічної медицини у ХХ та на початку ХХІ сторіч, що знайшли відображення у персоналіях лауреатів Нобелівських премій у галузі фізіології та медицини за період з 1901 по 2003 рр.


Олександр Возіанов, Юрій Губський


Vita sine litteris mors est.
W. Harvey


Альфред Бернхардт Нобель (21.10.1833 – 10.12.1896) Нобелівські премії, засновані на початку ХХ століття, є найбільш престижними науковими відзнаками, історія присудження яких значною мірою відбиває складний шлях розвитку природознавства та й цивілізації взагалі протягом століття, що минуло. Сьогодні можна з повною впевненістю стверджувати, що, незважаючи на неоднозначний та певною мірою суб’єктивний процес відбору та оцінки кандидатів, концептуальні розбіжності та критичні зауваження, які неодноразово висловлювалися з цього приводу, список Нобелівських лауреатів (фізиків, хіміків, біологів, медиків, письменників, політиків, а пізніше й економістів) — це в повному розумінні перелік істинної інтелектуальної еліти вчорашнього минулого та сьогоднішнього сучасного.
Найбільшу славу та фінансовий добробут за життя Альфреду Нобелю (1833–1896) — талановитому шведському вченому, інженеру-хіміку, винахіднику, бізнесмену та письменнику — надали дослідження та промислові розробки, що завершилися створенням вибухових сумішей на основі нітрогліцерину — динаміту та баліститу, що стало підставою його обрання членом Королівської Шведської академії наук (Стокгольм). Однак, безперечно, найвагомішим “винаходом” А. Нобеля, в якому втілився найбільш суттєвий його внесок у світову культуру, є заснування Нобелівських премій, що стали згодом найвищою формою визнання наукових, художніх та політичних досягнень лауреатів перед людством.
Альфред Нобель був людиною досить відлюдною та самотньою, і глибинні витоки його основоположного, несподіваного для сучасників заповіту, складеного в Парижі 27 листопада 1895 р., залишаються таємницею для біографів. Безумовно, цей вчинок відбиває широке коло наукових та суспільних інтересів ученого, його схильність до філантропії, а також глибину особистісних та психологічних якостей. У цьому контексті варто згадати, що, крім незаперечного наукового внеску в хімію вибухових сполук та синтетичних матеріалів, А. Нобель був високоосвіченою людиною, глибоко цікавився проблемами літератури, філософії, історії, біології, володів п’ятьма європейськими мовами, був автором п’єс, віршів, романів. Вважають, що певний емоційний вплив на зміст заповіту Альфреда Нобеля справило його близьке знайомство та листування в останні роки життя з відомою письменницею-пацифісткою австрійською баронесою Бертою Софією фон Зутнер, яка у 1905 р. стала лауреатом Нобелівської премії миру… Так чи інакше, але наприкінці життя Альфред Нобель глибоко сповідував пацифістські переконання, передбачаючи на порозі трагічного ХХ віку ті потрясіння, що судилися цьому “розколюваному світові”. Оцінюючи значення своїх наукових надбань, учений з надією писав: “Мій динаміт швидше призведе до миру, ніж тисячі мирних угод. Як тільки людство зрозуміє, що протягом одного моменту можуть бути знищені цілі армії, воно обов’язково почне триматися загального миру”.
Славнозвісний заповіт, текст якого в перекладі українською мовою наведено в кінці цього нарису, був написаний А. Нобелем у період хвороби та знайдений уже в його архівах після смерті, що сталася 10 грудня 1896 р. на віллі в Сан-Ремі (Італія) у віці 63 років від крововиливу в мозок. Відповідно до заповіту всі гроші, акції та інші цінні папери, що належали А. Нобелю, спрямовувалися на утворення спеціального фонду для присудження щорічних премій за найбільш важливі досягнення на благо людства в таких п’яти галузях діяльності: відкриття та винаходи у фізиці, хімії, фізіології або медицині, написання найбільш значних літературних творів, що відображають загальнолюдські ідеали, за внесок у єднання народів, знищення рабства, сприяння миру.
На початок 1900 р. було розроблено проект статуту Нобелівського фонду, затвердженого 29 червня 1900 р. Шведським парламентом. Відповідно до статуту Фонду було засновано чотири установи, при яких і створювалися Нобелівські комітети, що визначають імена щорічних лауреатів: Королівська Шведська академія наук визначає лауреатів з фізики та хімії, Королівський Каролінський медико-хірургічний інститут присуджує премії з фізіології або медицини, Шведська академія літератури та Нобелівський комітет при Норвезькому парламенті вирішують відповідно питання присудження премій в галузі літератури та діяльності зі зміцнення миру. В 1937 р. при Каролінському медико-хірургічному інституті був організований спеціальний Нобелівський інститут для самостійного проведення наукових досліджень з біохімії, а з 1945 р. — також досліджень з нейрофізіології, генетики та будови клітини.
Перші в історії Нобелівські премії було присуджено в 1901 році: 30 жовтня — з фізіології та медицини німецькому бактеріологу, професору гігієни університетів у Галле та Марбурзі Емілю фон Берингу “за роботи з серотерапії та за її застосування в боротьбі проти дифтерії”; 12 листопада — з фізики Вільгельму Конраду Рентгену “за відкриття променів, що носять його ім’я”. Зазначимо, що на таку премію мав певне право і Іван Пулюй — винахідник Х-променів.
Серед Нобелівських лауреатів з фізіології та медицини вже перших півтора десятиріч (до початку Першої світової війни) знайшли своє місце найвидатніші вчені, що вписали невмирущі сторінки в історію медико-біологічних наук. “Золотий вік” бактеріології та вірусології, який прийшов на зміну концепції целюлярної патології Рудольфа Вірхова, що панувала у ХІХ ст., був позначений присудженням Нобелівських премій видатним мікробіологам, які заклали підвалини вчення про збудників інфекційних хвороб. Нобелівськими лауреатами цього періоду стали: один з піонерів тропічної медицини, що описав цикл розвитку малярійного плазмодію, англійський лікар та дослідник Рональд Рос (1902); всесвітньо відомий “благодійник людства” Роберт Кох, який відкрив туберкульозну бацилу, холерний вібріон та сформулював класичні принципи всієї медичної мікробіології — так звану тріаду Коха (1905); першовідкривач збудника малярії французький паразитолог Шарль Лаверан (1907); засновник клітинної імунології, виходець з України Ілля Ілліч Мечніков та його науковий суперник, прихильник гуморальної теорії імунітету, фундатор хіміотерапії Пауль Ерліх (1908).


Альфред Нобель у хімічній лабораторії Становлення експериментальної та теоретичної медицини і біології було відзначене присудженням Нобелівських премій російському фізіологу, автору теорії умовних рефлексів Івану Петровичу Павлову (1904); першим дослідникам, які дали опис мікроскопічної картини головного мозку, Каміло Гольджі та Сант’яго Рамон-і-Кахалу (1906); піонеру вивчення хімічного складу нуклеїнових кислот Альбрехту Косселю (1910).
Фундаментальний внесок у клінічну медицину сучасності зробили Нобелівські лауреати, видатні лікарі та дослідники початку сторіччя — швейцарський хірург Теодор Кохер (1909), офтальмолог Альвар Гульстранд (1911), засновник трансплантології Алексіс Карель (1912), дослідник вестибулярного апарату отоларинголог та нейрохірург Роберт Барані (1914). З погляду сучасної вузької спеціалізації професіоналів вражає велетенська фігура Теодора Кохера (1841–1917) — одного з піонерів антисептики, створювача багатьох хірургічних інструментів, у тому числі неперевершеного затискувача його імені, розробника оригінального методу трепанації черепа та нових нейрохірургічних підходів, провідного європейського фахівця з хірургії щитоподібної залози (зробив понад 5 тис. тиреоїдектомій!), дослідника, що вперше визначив зв’язок кретинізму та мікседеми з післяопераційним гіпотиреозом, який і отримав Нобелівську премію саме “за роботи в галузі фізіології, патології і хірургії щитоподібної залози”.
Вимоги до достовірності наукових результатів, суворий та принциповий підхід до висунення кандидатів на Нобелівські премії, що передбачав, насамперед, наявність самостійного вирішального внеску в розв’язання наукової проблеми, відобразилися, зокрема, в історії присудження премії Івану Петровичу Павлову. У зв’язку з його надзвичайною особистою скромністю ціла низка публікацій з фізіології травлення, що виходили з очолюваного ним відділу в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі, не містили в складі авторського колективу прізвища керівника роботи. Для оцінки наукової діяльності І. П. Павлова — на той час члена-кореспондента Російської академії наук — та присудження йому Нобелівської премії 1904 р. необхідною стала подорож до Петербурга члена Нобелівського комітету Каролінського інституту фізіолога Карла Тигерстеда.
Внаслідок соціальної та економічної катастрофи, що відбулася Європі під час Першої світової війни, Нобелівські премії з фізіології та медицини протягом 1915–1919 рр. не присуджувалися. Вони відновилися лише в 1920 р. присудженням премії бельгійському імунологу Жулю Борде, який фактично заклав основи трансплантаційної імунології, та фізіологу Августу Крогу за відкриття механізму регуляції капілярного кровообігу. Оцінюючи в цілому тематику Нобелівських премій, що були присуджені в 20–40-ті роки, слід констатувати, що головні досягнення лауреатів цих років повністю відображають тенденції розвитку науки в цей період, який можна вважати завершенням класичної, “домолекулярної” епохи біології та медицини, що розпочалася ще наприкінці ХІХ ст. Саме ці роки знаменуються відкриттям груп крові людини (премія 1930 р. Карлу Ландштейнеру), завершується побудова класичної хромосомної теорії спадковості (Нобелівська премія, присуджена із значним запізненням, у 1933 р. видатному Томасу Моргану), закладаються підвалини архітектоніки метаболічної карти клітини, виконуються основоположні дослідження в нейрофізіології, імунології, створюється фундамент майбутнього зльоту хіміотерапії. Так, зокрема, в галузі біохімії відбувається перший прорив у вивченні ферментів клітинного дихання та молекулярної організації окислювальних процесів (Нобелівські лауреати Отто Мейергоф, 1923, Отто Варбург, 1931, Альберт Сент-Д’єрдьї, 1937), відкриття коферментних вітамінів групи В (Христіан Ейкман, Фредерик Хопкінс, 1929), вітаміну С (Альберт Сент-Д’єрдьї, 1937), розшифрування інтермедіатів та шляхів внутрішньоклітинного обміну вуглеводів (американські біохіміки, подружжя Герті та Карл Корі, 1947). Завершується наприкінці 30-х років та відзначається премією 1953 р. опис циклу трикарбонових кислот — славнозвісного “циклу Кребса” (Нобелівська премія 1953 р., присуджена Хансу Кребсу разом з Фріцем Ліпманом — першовідкривачем коензиму А та ролі АТФ у біоенергетичних процесах).
Значний прогрес у фізіології людини і тварин був досягнутий у передвоєнні роки завдяки дослідженням властивостей нейронів та організації рефлекторної діяльності, серед яких особливу перевагу членами Нобелівського комітету було надано фундаторським дослідженням британських фізіологів Чарльза С. Шерингтона, який ще в 1906 р. в книзі “Інтегративна діяльність нервової системи” сформулював загальні принципи сучасної нейрофізіології, та Едгара Д. Едріана — премія 1932 р. “за відкриття, що стосуються функцій нейронів”. Розпочата роботами Т. Еліота (1904), Дж. Ленглі (1906) та продовжена декілька десятиріч потому інтелектуальна епопея розв’язання механізмів міжнейронного передавання сигналів — епоха пошуків, блискучих перемог, розчарувань та додаткових перевірочних експериментів — була увінчана присудженням у 1936 р. Нобелівської премії англійському фізіологу Генрі Х. Дейлу та німецькому фармакологу Отто Льові “за відкриття хімічної природи передачі нервової реакції”. Як слушно зауважив пізніше в своїх мемуарах один з авторів теорії хімічного, медіаторного механізму синаптичної передачі бельгійський фармаколог та радіобіолог З. Бак, “вражаючий розвиток цієї концепції протягом останніх двох десятиріч спричинив виникнення по-справжньому революційних ідей не тільки в фізіології, а й у фармакології та біофізиці”.


Вручення Королем Швеції Нобелівської премії 2003 р. П. Лаутербуру в Концерт-холлі Стокгольма Першорядне значення для всього наступного прогресу медицини та охорони здоров’я мало вчення про антибіотики, розроблене в 40–50-ті роки, та виділення перших активних діючих сполук, що започаткувало подальший переможний поступ антибіотикотерапії, яка кардинально змінила все обличчя інфекційних та хірургічних клінік. Всесвітнього визнання набуло відкриття групою британських вчених — мікробіологом Олександром Флемінгом, біохіміками Е. Чейном та Х. Флорі, які в 1940 р. завершили роботу з виділення в очищеному вигляді першого антибіотика — пеніциліну, що був з разючим ефектом уперше застосований для лікування поранених в армії США під час Другої світової війни (Нобелівська премія 1945 р.). Черговим досягненням в антибіотикотерапії стали дослідження американського мікробіолога Зелмана А. Ваксмана (уродженця українського містечка Прилуки) з виділення стрептоміцину (1943 р.), що став першим високоефективним протитуберкульозним антибіотиком (Нобелівська премія 1952 р.).
Фактичний та концептуальний матеріал теоретичної біології та медицини, накопичений до 50–60-х років ХХ ст., спричинив настання принципово нового — молекулярно-біологічного етапу розвитку цих наук. Характеризуючи початок цього процесу, Альберт Сент-Д’єрдьї, який сам пройшов творчий шлях від морфології клітини черех фізіологію до квантової біохімії, в передмові до книги “Біоелектроніка” зазначає: “Найзначнішим прогресом у біології нашого сторіччя було звернення до вивчення процесів на молекулярному рівні. Наступним кроком буде, очевидно, перехід на субмолекулярний, електронний рівень”. За загальним визнанням, історичною межею, що позначила початок нового періоду, слід вважати 1953 рік — рік опублікування в журналі “Nature” Джеймсом Д. Уотсоном та Френсисом Х. Криком славнозвісної статті, що починалася непретензійною фразою: “Ми пропонуємо вашій увазі структуру солі дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК). Ця структура має деякі нові властивості, що становлять загальний біологічний інтерес”. Модель будови молекули ДНК як подвійної спіралі, що була запропонована дослідниками, вперше створювала чіткі наукові уявлення про механізм подвоєння — реплікації ДНК, тобто рівного розподілу генетичного матеріалу між дочірніми клітинами, що становило чи не головну з найтаємніших біологічних загадок протягом усього існування людської цивілізації. З височини сьогоднішнього бачення подальшого розвитку всієї біомедицини другої половини ХХ ст. відкриття Дж. Уотсона і Ф. Крика (Нобелівська премія 1962 р. спільно з Морисом Х. Уілкінсом) стоїть поряд з такими епохальними досягненнями біології, як становлення клітинної теорії будови живих істот, створення теорії еволюції Чарльзом Дарвіном, основ класичної генетики Грегором Менделем.
Уже в наш час історики науки звернули увагу на певну непослідовність експертів Нобелівського Комітету. Так, до лауреатської групи 1953 р. не потрапила непересічна Розалінд Франклін, на кристалографічних дослідженнях якої значною мірою грунтувалися узагальнення дослідників з Кембриджу. На жаль, Р. Франклін пішла з життя вже у 1958 р., у 37 років, так і не дочекавшись прижиттєвого визнання її як видатного вченого та людини… Поза увагою залишився також “американський буковинець” Ервін Чаргафф (1905–2002), який вперше визначив сталі й специфічні для дезоксирибонуклеїнових кислот кожного біологічного виду кількісні співвідношення між пуриновими та піримідиновими азотистими основами — “правила Чаргаффа”, або “принцип комплементарності”, що став одним з головних теоретичних обгрунтувань уявлення про двоспіральну молекулу ДНК та механізм її реплікації. Однак історія науки, як і історія взагалі, не знає умовного способу, а ці ремарки аж ніяк не зменшують величі досягнень ушанованих Нобелівських лауреатів…
Задля історичної та загальнолюдської справедливості не можна не згадати, що вперше концепцію “Omnia molecula ex molecula” (“Кожна молекула з молекули”), реалізовану в уявленні про матричний синтез генетичних макромолекул, було недвозначно сформульовано видатним російським біологом Миколою Костянтиновичем Кольцовим вже на початку 30-х років. Він вважав, що в основі кожної хромосоми лежить найтонша нитка, що являє собою спіральну послідовність величезних органічних молекул — генів. Можливо, вся ця спіраль є однією велетенської довжини молекулою (Н. К. Кольцов, 1934). Однак у 1940 р. М. Кольцов пішов з життя. У тому ж році було заарештовано всесвітньо відомого генетика, колишнього Президента ВАСГНІЛ, члена Лондонського Королівського товариства Миколу Івановича Вавілова, який після тривалих тортур загинув у 1943 р. в саратовській тюрмі; розгромлено провідну генетичну школу, представлену іменами А. С. Серебровського, Г. А. Левитського, С. С. Четверикова, А. Р. Жебрака, М. П. Дубініна та багатьох інших; емігрували М. В. Тимофєєв-Ресовський, Ф. Г. Добжанський, один із засновників уявлення про генетичний код, блискучий теоретик Г. Г. Гамов; виїхав з СРСР першовідкривач радіаційного мутагенезу, майбутній Нобелівський лауреат (1946 р.) Герман Мьоллер. Після зловісних сесії ВАСГНІЛ 1948 р. та “Павлівської” сесії АН і АМН (1950 р.) над усією радянською біологією та медициною були розпростерті “совині крила” лисенківщини, реакції та наукового обскурантизму, тоді як вчені Заходу продовжували наполегливо працювати над таємницями гена, клітини та головного мозку…


О. Флемінг Молекулярна біологія, що виникла в 50-ті роки як науковий напрям у галузі спеціальних питань вивчення структури та функції нуклеїнових кислот, принципово змінила весь вигляд теоретичної та клінічної медицини останніх десятиріч ХХ століття. Було закладено фундамент для створення в 90-х роках принципово нових уявлень про механізми розвитку, фармакотерапію та молекулярну діагностику найважливіших патологічних процесів, у тому числі СНІДу та спадкових захворювань. За допомогою методів генної інженерії або технології рекомбінантних ДНК, молекулярного та клітинного клонування створено можливості біотехнологічного синтезу лікарських препаратів — антибіотиків, гормонів, ферментів, інтерферонів. Останніми за часом досягненнями молекулярної біології та генетики можна, безумовно, вважати побудову в 2000 р. першої карти геному людини та розгортання програм клонування вищих організмів як реальної технологічної проблеми.


І. Мечніков Відзначимо лише декілька з найбільш яскравих зірок на науковому небосхилі другої половини ХХ ст., що були позначені Нобелівськими преміями з фізіології та медицини. Це — Франсуа Жакоб та Жак Моно, які вперше встановили механізми генетичного контролю синтезу білків через дію регуляторних генів (премія 1965 р. разом з дослідником бактеріофагів Андре Львовим); лауреати 1968 р. Маршал У. Ніренберг, Хар Корана та Роберт У. Холі, що розшифрували генетичний код нуклеїнових кислот та принципи його передачі в систему біосинтезу білка. Але при цьому згадаймо також Георгія Антоновича Гамова (1904–1968), який вже у 1954 р. вперше постулював існування триплетного коду нуклеотидів — одесита та ленінградця, що увійшов до офіційної історіографії як американський фізик-теоретик та письменник…


Р. Кох Великого біомедичного значення набули розробки Девіда Балтимора та Говарда М. Тьоміна — першовідкривачів РНК-залежної ДНК-полімерази та ретровірусів — збудників гепатиту, злоякісних пухлин та СНІДу (премія 1975 р.); Вернера Арбера, Деніела Натанса та Гамільтона Сміта, які одержали Нобелівську премію 1978 р. за відкриття та застосування рестриктаз — унікальних інструментів молекулярної генетики, що в подальшому відіграли провідну роль у розробці методології клонування ДНК; Барбару МакКлінток, відзначену в 1983 р. Нобелівською премією за виявлення рухомих генетичних елементів — транспозонів — відкриття, що з’ясувало багато давніх загадок загальної та медичної генетики.
60–80-ті роки були також відзнаменовані принциповим проривом у галузі мембранної біології, зокрема розшифровкою структури іонних каналів та іонних насосів, з’ясуванням мембранних механізмів гормональної та медіаторної рецепції, міжклітинних взаємодій. Так, результатом тривалих попередніх електрофізіологічних та біофізичних досліджень стало створення теорії іонних механізмів генерації мембранних потенціалів на нейронах — Джон Екклз, Алан Ходжкін, Ендрю Хакслі (Нобелівська премія 1963 р.). Премію 1970 р. було присуджено групі фізіологів та фармакологів (Бернард Катц, Ульф фон Ейлер, Юліус Аксельрод) за цикл досліджень, присвячених мембранним механізмам синаптичної передачі нервових імпульсів за допомогою медіаторів ацетилхоліну та норадреналіну. Розвитком цього наукового напряму стали розробки Ервіна Нейера та Берта Закмана (премія 1991 р.) зі з’ясування будови та механізмів функціонування поодиноких іонних каналів. Величезним науковим досягненням, що вплинуло на більшість галузей експериментальної біології, фармакології та медицини і було відзначене Нобелівською премією 1971 р., стало відкриття Ерлом У. Сазерлендом циклічних нуклеотидів цАМФ та цГМФ як універсальних посередників у передаванні мембранного сигналу з біорегулятора (гормона, нейромедіатора тощо) на ефекторні системи клітини. Через двадцять років переможної ходи внутрішньоклітинних месенджерів Нобелівську премію було присуджено Едмонду Х. Фішеру та Едвіну Дж. Кребсу за вивчення процесів зворотного фосфорилювання білків як механізму реалізації відповіді клітини на дію мембранних регуляторів (1992 р.).
До речі, слід зазначити, що мембранна біофізика нервової клітини протягом декількох останніх десятиріч була однією з небагатьох галузей теоретичної біології в Україні, що мала по-справжньому світовий рівень та відповідне визнання. Тому звернімося до фундаментальних досліджень академіка НАН та АМН України Платона Григоровича Костюка. Отримавши блискучу підготовку в наукових школах Д. С. Воронцова та Дж. Екклса, П. Г. Костюк створив власну методологію електрофізіологічного дослідження іонних каналів ізольованих нейронів і на сьогодні є одним зі світових лідерів у галузі мембранної біофізики нервової клітини.
Серед найбільш визначних відкриттів кінця минулого сторіччя, що суттєво вплинули на клінічну медицину, згадаємо такі: розробку фізиками Аланом М. Кормаком та Годфрі Н. Хаунсфілдом принципів методу та створення першого приладу для комп’ютерної томографії (Нобелівська премія в галузі фізіології та медицини 1979 р.); глибоке проникнення в проблеми клінічної імунології та трансплантології, здійснене завдяки з’ясуванню хімічної природи та молекулярної будови антитіл (Джеральд М. Едельман, Родні Р. Портер, 1972 р.), головного комплексу гістосумісності — Жан Досе, Джордж Д. Снел (премія 1980 р.), вивченню регуляторних процесів в імунній системі, відкриттю та розробці методу отримання моноклональних антитіл (Нільс К. Ерне, Георг Кьолер, Цезар Мільштейн, 1984 р.), ролі рекомбінації генів у виникненні різноманітності антитіл (Сузуму Тонегава, 1987 р.), фундаментальним дослідженням з клітинної та органної трансплантації (Джозеф Е. Мурей, Е. Донал Томас, 1990 р.).


П.. Лаубербур На ці самі десятиріччя припадають визначні досягнення в ендокринології та онкології, а саме: перше застосування гормональних препаратів (естрогенів) для лікування раку передміхурової залози (премія 1966 р., присуджена американському хірургу та онкологу Чарльзу Б. Хаггінсу); розробка радіоімунних методів визначення пептидних гормонів (Розалін С. Ялоу, 1977 р.); відкриття гіпоталамічних рилізинг-факторів (Роже Гіймен, Ендрю В. Шалі, 1977 р.), простагландинів (Суне Бергстрем, Джон Р. Вейн, Бенгт Самуельсон, 1982 р.), тканинних факторів росту, що створило нові підходи в розумінні механізмів регуляції нормального та пухлинного росту (Ріта Леві-Монтальчині, Стенлі Коен, 1986 р.). Важливим внеском у проблему атеросклерозу та спадкових гіперліпідемій стали роботи американських вчених — генетика Майкла С. Брауна та клініциста Джозефа Л. Гольдстайна, що виявили та вивчили функціонування рецепторів ліпопротеїнів низької щільності (Нобелівська премія 1985 р. за дослідження, що “істотно поглибили наше розуміння метаболізму холестерину та збільшили можливості профілактики та лікування атеросклерозу”).


П. Менсфілд Кінець ХХ ст. відзначився новим наступом інфекційних хвороб, серед яких особливу стривоженість фахівців викликають мутації відомих мікроорганізмів, поява нових нозологічних форм, продовження поширення епідемії вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ). Виникла загроза нової “чуми” людства — повільних вірусних інфекцій, зокрема так званих “пріонових хвороб”. Етіологічним чинником цих захворювань, що вражають переважно центральну нервову систему людини, є “протеїн-пріони” (PrP) — інфекційні агенти білкової природи, що були виділені та вивчені в 1982 р. американським вченим, молекулярним біологом, лауреатом Нобелівської премії 1997 р. Стенлі Б. Прюзинером. У попередні роки найбільший внесок у з’ясування причин розвитку нейродегенеративних інфекцій, що спричиняються “повільними вірусами”, зробив педіатр та вірусолог Д. Карлтон Гайдузе (Нобелівська премія
1976 р.).
Серед нобелівських лауреатів цього періоду, що здійснили найбільш вагомий внесок у боротьбу з інфекційними хворобами, відзначимо також Баруха С. Бламберга (премія спільно з Д. К. Гайдузеком), який вперше виділив у осіб, що хворіли на гепатит В, специфічний агент HbsAg та розробив на його основі методами генної інженерії специфічну вакцину. Характеризуючи значення робіт Б. Бламберга, енциклопедія “Nobel Prize Winners” (1987) зазначає, що “він [Б. Бламберг — О. В., Ю. Г.] ніби уособлює настання нової ери в біомедицині, коли вирішення тієї чи іншої проблеми може бути знайдене лише на стику імунології, вірусології, генетики, біохімії та молекулярної біології”.
Останніми (в хронологічному плані) науковими досягненнями століття, що були вшановані Нобелівськими преміями, стали: виявлення нового типу внутрішньоклітинних регуляторів — молекул оксиду азоту — Роберт Ф. Фурчгот, Луїс Дж. Ігнаро, Фарид Мурад (1998 р.); відкриття сигнальних пептидів, необхідних для спрямованого транспорту синтезованих білків (Гюнтер Блобер, 1999 р.).
Початок нового тисячоліття був “ознаменований” піонерськими дослідження хімічної передачі сигналів у центральній нервовій системі, що створили фундамент для глибшого розуміння медіаторної ролі дофаміну, процесів повільної синаптичної передачі, короткочасної та тривалої пам’яті, механізмів дії антипсихотичних та антидепресантних лікарських засобів (Арвід Карлсон, Пол Грінгард, Ерик Кандел, 2000 р.). Фундаментальні дослідження з молекулярної біології, що проводилися протягом декількох останніх десятиріч, призвели і до суттєвого прориву в розумінні найпотаємніших загадок біології та патології клітини і цілісного організму людини. Зокрема, Нобелівську премію 2001 р. було присуджено групі вчених — Ліланду Хартвелу (США), Тімоті Ханту та Полу Ньорсу (Великобританія) за відкриття “ключових регуляторів” клітинного поділу. Ними було з’ясовано будову генів, відкрито та вивчено новий клас таких регуляторів — білків циклінів та ферментів циклінзалежних кіназ. Премію 2002 р. було присуджено спільно британським дослідникам Сиднею Бренеру, Джону Салстону та американському вченому Роберту Хорвіцу, які шляхом використання нової експериментальної моделі — зародку нематоди Caenorhabditis еlegans досягли фундаментальних результатів, що розкривають закономірності генетичної регуляції розвитку органів, клітинного поділу, диференціації та поділу клітини та її запрограмованої загибелі (апоптозу). На думку експертів, ці відкриття є надзвичайно важливими для подальшого розвитку теоретичної та клінічної медицини, зокрема, для розкриття патогенезу багатьох хвороб людини, у тому числі злоякісних захворювань.
І ось — знову плідне поєднання клінічної медицини з сучасними високими фізичними технологіями. Маємо останнє повідомлення зі Стокгольма: Нобелівську премію 2003 р. у галузі фізіології та медицини присуджено Полу Лаутербуру, професору з університету в Ілінойсі (США), та Пітеру Менсфілду, вченому з Ноттингемського університету (Великобританія) за відкриття та розробку неінвазивного діагностичного методу, що грунтується на явищі ядерного магнітного резонансу (МРТ-метод). Цей метод вже набув надзвичайно широкого застосування в клінічній практиці, особливо при діагностиці пухлин головного мозку.
Безумовно, в даному стислому нарисі, присвяченому ювілею Нобелівського фонду та Нобелівських премій, немає можливості та й необхідності претендувати на детальний аналіз усього складного та бурхливого розвитку медицини та біології наприкінці ХХ ст. — часу, що характеризувався гуманізацією всього комплексу наук про природу, загостренням уваги до проблеми Людини як істоти біологічної та соціальної. Все це — спеціальне завдання наступних дослідників.
Рух науки є безкінечним, і, за словами видатного фізика Макса Планка, лауреата Нобелівської премії 1918 р., “… найважливішим є те, що завдання повного використання нової ідеї породжує нові питання і тим самим веде до нових досліджень та нових успіхів”. У презентаційній лекції, представленій в 1901 р. на присудженні першої в історії Нобелівської премії з фізіології та медицини Емілю фон Берингу, ректор Королівського Каролінського інституту професор К. Морнер зазначив: “Протягом минулого сторіччя медична наука розвивалася приголомшуючими темпами. Вже у першій половині століття було підготовано свіже підґрунтя та закладено основи для подальшого розвитку. Друга половина стала ще багатшою на важливі дослідження та блискучі досягнення”. ХХ сторіччя лише багаторазово підтвердило цей вислів.


Заповіт Альфреда Нобеля

Рекомендуем покупать только в компании Tapflo
Я, що підписався нижче, Альфред Бернхардт Нобель, обміркувавши та вирішивши, цим самим оголошую свій заповіт з приводу майна, що набуто мною до моменту смерті.
Усе майно, що лишається після мене та може бути реалізованим, необхідно розподілити таким чином: мої довірені особи повинні перевести наявний капітал у цінні папери і створити фонд, проценти з якого будуть видаватися у вигляді премій тим особам, які протягом попереднього року принесли найбільше добро людству. Зазначені проценти слід розділити на п’ять рівних частин, що призначаються: перша частина — тому, хто зробив найбільш важливе відкриття або винахід у галузі фізики, друга — тому, хто здійснив вагоме відкриття або вдосконалення в галузі хімії, третя — тому, хто досяг видатних успіхів у галузі фізіології або медицини, четверта — тому, хто створив найвидатніше художнє полотно, п’ята — тому, хто зробив суттєвий внесок у справу єднання народів, знищення рабства, зменшення чисельності існуючих армій та сприяння мирної домовленості. Премії в галузях фізики та хімії повинні присуджуватися Шведською Королівською академією наук, з фізіології та медицини — Королівським Каролінським інститутом в Стокгольмі, з літератури — Шведською академією в Стокгольмі, премія миру — комітетом з п’яти осіб, що обираються норвезьким стортингом. Моє особливе бажання полягає в тому, щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премії отримували найбільш гідні, незалежно від того, чи є вони скандинавами, чи ні.
Цей заповіт є останнім та остаточним, він має законну силу і відміняє всі мої попередні заповіти, якщо такі будуть виявлені після моєї смерті.
Нарешті, остання моя обов’язкова вимога полягає в тому, щоб після моєї смерті компетентний лікар однозначно засвідчив факт смерті, і лише після цього моє тіло слід піддати спаленню.




читать дальше

Статьи на похожую тематику:

1. Олександр Тарасенко Триває підготовка юристів для роботи в системі охорони здоров’я та фахівців у галузі медичного права

2. Кохрейнівське співробітництво — роль у системі доказової медицини

3. Проблема інфекцій в сучасній неонатології з позицій доказової медицини

4. О.Тарасенко “Дарниця” і “Мистецтво лікування” — співпраця заради медицини

5. Лікування негонококового уретриту (директиви Міжнародної асоціації урогенітальної медицини, 2002)

6. Є. Є. Шунько, Т. В. Кончаковська Респіраторний дистрес-синдром новонароджених: проблеми та перспективи профілактики і лікування з позицій доказової медицини

7. В. З. Нетяженко, Я. В. Корост, Г. І. Мишанич Міжнародний освітній курс Європейського товариства кардіологів — проблеми інтегративної медицини та шляхи їх вирішення

8. Юрій Віленський Професор Микола Проданчук: “Токсикологію в океані хімічних небезпек можна порівняти з лоцманом профілактичної медицини. Тож це — наука передбачень і водночас — швидкого реагування”



зміст

Рекламные ссылки на другие сайты