Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Юрій Віленський
Академік АМН України Юрій Фещенко: “Фтизіатрія та пульмонологія — волаюче поле турбот, із важкими викликами і повільними перемогами”

Лік\ар, який не відмовив жодному хворому — саме такою Людиною живе в людській пам’яті академік ВУАН Феофіл Гаврилович Яновський. Знаменно, що єдиний в Києві пам’ятник Ф. Яновському височить на подвір’ї Інституту фтизіатрії і пульмонології АМН України — закладу, який носить ім’я свого наукового засновника. Саме тут ми розпочинаємо розмову з іншим звитяжцем цього нелегкого фаху — директором інституту, академіком АМН України, заслуженим діячем науки і техніки України, головним фтизіатром і пульмонологом МОЗ України, професором Юрієм Івановичем Фещенком.


Розмовляв Юрій Віленський


Академік АМН України Юрій Фещенко — Наш інститут належить до найстаріших в Україні клінічних установ, його було створено постановою Ради Народних Комісарів в 1922 р., а в 1928 р. присвоєне ім’я Ф. Яновського, — розповідає Юрій Іванович. — Адже саме Ф. Яновський був науковим консультантом і керівником вченої ради Київського туберкульозного інституту. Він організував на його базі перші курси з фтизіатрії, а в 1923 р. видав перший посібник для медичних вузів “Туберкульоз легень”.
Назву також декілька прізвищ будівничих інституту. Це, зокрема, професор О. Мамолат, який керував інститутом близько сорока років, головний спеціаліст МОЗ України Н. Морозовський, академік М. Амосов, фтизіопульмонологи Б. Александровський, М. Клебанов, С. Кшановський, О. Баренбойм, Л. Епштейн, В. Плющ, Ф. Дзюблик, Б. Ященко, В. Молотков, О. Іванюта, Є. Петров, бактеріологи академік В. Дроботько і професор Р. Драбкіна, фтизіохірурги В. Савич, Г. Горовенко, П. Костромін, І. Сліпуха, фтизіоортопед Б. Куценок, фтизіоофтальмолог С. Хомяк, фтизіодерматолог Б. Вейнеров. Можна розповісти і про багатьох інших працівників на важкій ниві, та контрапункти нашої бесіди — перспективи фтизіатрії і пульмонології в новому сторіччі.
— Шановний Юрію Івановичу, і все ж таки, коротко окресліть Ваш життєвий та творчий шлях.
— Я син Черкащини, народився в 1949 році в Тальному. Мої батьки Іван Григорович та Раїса Яківна Фещенки — ветерани Великої Вітчизняної. Батько повернувся з фронту інвалідом, з високою ампутацією ноги. Його вже немає серед нас. А мама, нівроку, жива.
Навчався я завжди добре і вирішив поступити на історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка, але не був прийнятий. Рік працював лаборантом з фізики та хімії в рідній школі. Моя старша сестра Тетяна вже вчилася в Київському медичному інституті. Власне, саме вона і умовила мене обрати той самий фах. Тож я став студентом КМІ. Одержав диплом з відзнакою і в 1973 р. був направлений на наукову роботу до Інституту туберкульозу. Пройшов вишкіл у дитячій клініці під керівництвом професора С. Кшановського. В 1977 р. захистив кандидатську дисертацію з питань диференціальної діагностики уражень внутрішньогрудних лімфатичних вузлів. А далі, працюючи в інших терапевтичних клініках Інституту, як наукову тему докторської дисертації, обрав напрям вивчення ендолімфатичної антибіотикотерапії ускладнених форм туберкульозу та неспецифічних запалень легень. Методика лише впроваджувалася, і мені пощастило співпрацювати в науковому плані з її провідниками в Москві — професорами Ю. Виренковим і Е. Щербаковою (ученицею засновника антибіотикотерапії в СРСР академіка З. Єрмольєвої). Ця праця зайняла понад десять років. У восьмидесятих роках мене було призначено головним пульмонологом МОЗ УРСР, і лише згодом функції головного фтизіатра і головного пульмонолога було поєднано.
Є вислів: “Ми стоїмо на раменах велетнів”. В цьому сенсі я мав втіху працювати декілька років під безпосереднім керівництвом О. С. Мамолата. Величезний вплив на мене справив і Г. Г. Горовенко, фронтовий хірург, який очолив фтизіохірургічну службу в державі. Про нього мені згадувати особливо приємно, і не лише тому, що він батько моєї дружини Наталії Григорівни Горовенко, науковця в галузі медичної генетики (ми разом вже три десятиріччя), а й поділяючи загальну думку про справді лицарські якості цієї особистості.
— Загалом, за часи післявоєнного півсторіччя Ви лише четвертий директор орденоносного Інституту. Проте завдання перед Вами постали чи не найважчі…
— Так, мені було доручено очолити інститут в 1991 році. Мабуть, я був одним з небагатьох безпартійних фахівців на такій посаді. А щодо кола обов’язків, доречно наголосити: останні 15 років в діяльності Інституту виглядають справді екстремальними, бо поновилася епідемія туберкульозу. Та ще в поєднанні з експансією ВІЛ-інфекції.
— Легендарний літопис інституту в моїх очах постає майже наочно. Це був безупинний рух вперед, і ключові кризові ситуації було багато в чому подолано. Але ж нові умови потребують нового потенціалу. Чи відповідає ним Інститут?
— Впевнений, що відповідає. В його складі працює 19 докторів і понад 70 кандидатів наук, один академік і один член-кореспондент АМН України, функціонують експертна комісія МОЗ та АМН України, кафедра фтизіатрії КМАПО ім. П. Л. Шупика. Інститут має добре облаштовану базу на 410 ліжок. В поліклінічному відділенні щорічно отримують висококваліфіковану допомогу понад 15 тис. пацієнтів. І понад 3,5 тис. хворих щорічно лікуються стаціонарно. Продовжує надаватися фтизіохірургічна допомога. Виконана низка пріоритетних розробок і створена оптимальна система виявлення, діагностики і диспансеризації хворих на туберкульоз і НЗЛ.
Знаходитися на пульсі життя — ось настанова часу. Тож розроблені й апробовані методи медичної кібернетики в пульмонології та фтизіатрії. Запропонована й успішно втілюється в практику клінічна класифікація НЗЛ. Вдосконалюється ефективний напрям у фтизіопульмонології — ендолімфатична терапія. Розробляється програма прогнозування епідеміологічних показників з туберкульозу в Україні. Це, зрозуміло, суто фрагментарний виклад наших шукань і здобутків. але сталося так, що, попри надзвичайно високий — історично, науково і фахово — фтизіатричний рівень в Україні, життя раптом висунуло нові загрози й реалії.
— Крізь суспільні терни до далеких зірок… Саме Ви, Юрію Івановичу, сміливо, наполегливо, стратегічно обррунтовано і б’єте на сполох щодо протидії туберкульозній навалі, й Ваша державницька послідовність, на фоні широкої професійної обізнаності в проблемі, заслуговує на увагу та повагу. Адже останнім часом Ви двічі виступили з досить болючим аналізом з цих питань на найвищому суспільному рівні — у Верховній Раді на парламентських слуханнях з проблем туберкульозу та на засіданні Ради національної безпеки та оборони.
— Почну з виступу на парламентських слуханнях. В Україні ситуація з туберкульозом почала погіршуватися з 1990 року. До речі, показники щодо цього захворювання, скажімо, в Румунії, Росії та Молдові є більш загрозливими, ніж у нас, але це аж ніяк не привід для самозаспокоєння. Тож гортаємо драматичні сторінки далі. В 1993 р. у Вінниці відбувся перший з’їзд фтизіатрів України, на якому було висловлено занепокоєння ситуацією. В 1995 р. відповідний епідемічний поріг було перевищено, епідемія триває й досі. Захворюваність на туберкульоз збільшилася з 1990 р. до 2002 р. в 2,4 рази (в місцях позбавлення волі — значно вище), а в структурі смертності від усіх інфекційних і паразитарних хвороб становить 80 %.
У найближчі 10 років прогнозується така ситуація: якщо соціально-економічні умови в Україні не поліпшаться, захворюваність може збільшитися в 1,5 рази, а смертність лише стабілізується. Навіть за умови соціально-економічного прогресу захворюваність прогностично лише стабілізується, а смертність, врешті, почне відступати — на 4–5 % щороку.
На жаль, паралелізм епідемій туберкульозу та СНІДу також не додає оптимізму. Ми проаналізували перебіг патології у 142 хворих на СНІД. У половини з них розвинувся туберкульоз, і лише у 10 % припинилося бактеріовиділення. 57,6 % в цій групі міксту померли.
На сьогодні ми маємо багато в чому хіміорезистентний туберкульоз. Такий стан зумовлено тим, що до 2000 р. протитуберкульозні препарати належним чином не закуповувалися, і багато хворих лікувалися хаотично — одним-двома препаратами замість необхідних чотирьох-п’яти. До цього додається й досить недостатнє за інгредієнтами харчування таких хворих, хоча б у стаціонарах. Ще одна проблема — зруйновано інфраструктуру з позалегеневого туберкульозу.
Підвалини своєчасної діагностики туберкульозу — флюорографія і мікробіологічні дослідження. З парку пересувних флюорографів 90 % ледь-ледь жевріють. Маємо і пересувний вітчизняний цифровий флюорограф, до речі поєднаний з мамографом. Однак апарати треба не лише виробляти, а й мати можливість закуповувати.
Щодо мікробіологічної діагностики, це також є дуже важливим напрямом. Проте для цього треба мати, крім фахівців, сучасні бінокулярні мікроскопи, витратні матеріали. При світовому стандарті 70 %, бактеріовиділювачі серед вперше виявлених хворих в Україні становлять 34,5 %. Погодьтеся, це ілюзорне благополуччя.
Зростає захворюваність на туберкульоз серед медичних працівників. Так, якщо в 1990 р. в Україні захворіло 20 осіб, то в 2000 р. — 730, у 2001 р. — 787.
— І таке запитання: Україна і DOTS (спостережуване лікування короткими дозами хіміотерапії).
— Оскільки DOTS — стратегія як світова протитуберкульозна новація повинна фінансуватися міжнародними організаціями, ми, ясна річ, від неї не вважали доцільним відмовлятися. Але дотримуємося інших позицій: мусимо прийняти критерій ефективності лікування за показником загоєння каверн, чого не визнає ця стратегія, розрахована на низькорозвинені країни. Ми не можемо і не будемо відмовлятися від санаторного лікування. І ми повинні зберегти протитуберкульозну службу.
— Доцільно визнати і навіть акцентувати, що сьогоднішня фтизіатрія — це і політичний терен, бо доводиться мати справу зі Світовим банком, Альянсом боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією, іншими інституціями. І тут Ви, здається, є однією з рушійних сил?
— Можливо, це і так, бо часто питання надання чи гальмування асигнувань вирішують наукові аргументи, професійний рейтинг — а Інститут ними цілком володіє.
— Ми мимоволі залишили осторонь Ваші пульмонологічні намагання та втілення. Скажімо, свого часу Ви впровадили програму “Пульміс” щодо нових методів функціональної діагностики стану органів дихання. А нещодавно розпочала діяти програма “Життя без астми”.
— Щодо наступу на бронхіальну астму та передастму, цього нагально вимагає життя, бо це — національне лихо. Саме наш Інститут володіє цінним досвідом в цій галузі. Але потрібні загальносуспільні настанови. В цьому — сенс нової програми.
— Юрію Івановичу, зацікавленість викликають і редаговані Вами наукові видання “Український пульмонологічний журнал” та “Український хіміотерапевтичний журнал”. Для лікаря це — непересічні посібники. Отже, про Вас можна сказати: “Спокій лише сниться”. Хоча зовнішньо Ви начебто винятково спокійна людина…
— Скоріше, мабуть, врівноважена. Я вдячний часопису “Мистецтво лікування” за можливість цього діалогу. Моя інтелектуальна напруга, як і моїх колег по Інституту, є дійсно вельми інтенсивною. Але ж це — справді слугування суспільству своїми знаннями і совістю.


Статьи на похожую тематику:

1. Юрій Віленський Академік АМН України Леонід Розенфельд: “Власне, в житті кожного дослідника приховані свої Х-промені. Виокремити їх і є покликанням”

2. Юрій Віленський Міністр охорони здоров’я України Микола Поліщук: “Медицина заради людини — ось гасло, що має стати нормою нашого життя”

3. Юрій Григор’єв Академік Олександр Возіанов: “Розквіт української медичної науки — реальність часу. Як діятимемо далі?”

4. Юрій Віленський З Богомольцями — через три сторіччя

5. Юрій Віленський Україна і СНІД: у тривожному піке

6. Василь Чехун, Юрій Віленський Феномен Ростислава Кавецького

7. Юрій Віленський, Олександр Тарасенко Наукові дзвони Чорнобиля

8. Юрій Віленський Ревматоїдні артрити: другий фронт Євгена Скляренка

9. Юрій Віленський, Олександр Тарасенко Микола Банчук. На перехрестях доль

10. Юрій Віленський, Леонід Віницький Унікальні світлини з особистого зібрання професора А. П. Пелещука



зміст