Анонсы статей



ГОЛОВНА
ГОЛОВНА Поиск
 

статьи схожей тематики

Василь Братусь
Думки ветерана війни

Автор цих нотаток — член-кореспондент НАН і АМН України, в минулому міністр охорони здоров’я України та ректор Київського інституту вдосконалення лікарів і Київського медичного інституту, лауреат премії ім. О. О. Богомольця, професор Василь Дмитрович Братусь — видатний вчений і педагог, уславлений хірург часів війни та миру. В рядках, які перед вами, постає його великий життєвий досвід і певні думки та поради щодо подальшого розвитку охорони здоров’я та медичної освіти.




Нещодавно ми відсвяткували 60-річчя Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Ця дата викликає не тільки радісні емоції, але й багато роздумів про пережите минуле. Досить пригадати нещодавній 75-річний ювілей газети Національного медичного університету “Медичні кадри”. У відтвореному першому номері газети за 1930 рік ми наочно побачили той важкий час. Чого варті заклики в ній, як наприклад: “Чужий елемент пролазить до інституту, щоб завоювати командні висоти”, “Допомогти самоочищенню інституту”. Повідомляється, що вісім студентів уже виключено з інституту. І не за неуспішність, а за “утаювання соцстану”. Це були селяни, чиїх батьків зарахували до “куркулів”.
Переважна більшість людей сьогодні знає про голодомор 1932–1933 рр. лише зі сторінок літератури. Моєму поколінню довелося пережити це страхіття. Досить згадати про голодні набряки ніг у мої 15 років… Щоденно, особливо навесні 1933 р., на тротуарах Києва лежали виснажені люди. Серед них було багато померлих, їх вивозили і ховали у “братських” могилах. Я бачив страждання солдатів і офіцерів на фронтах Великої Вітчизняної війни, але страхіття голодомору не йдуть у порівняння з ними.
Розпочалися “п’ятирічні плани”. Здійснювалося нечуване зростання виробництва, перевагу віддавали розвитку важкої промисловості, випуску військової техніки. У ті роки я був уже студентом Київського медичного інституту. Завжди приділяв багато уваги вивченню медичних наук, але був і активним комсомольцем. Був завжди впевнений, що шляхи соціального устрою нашої держави є найпередовішими, найсправедливішими. Навіть найбільш тяжкий період масових репресій (1937–1939 рр.), коли на наших очах зникали кращі представники професорсько-викладацького складу, не сприймався з сьогоднішньою оцінкою. Нерідко думалося, що це непорозуміння і, як тоді прийнято було говорити, — запаморочення від успіхів.
У ці ж роки на Сході в Японії і на Заході в нацистській Німеччині велася шалена підготовка до загарбницької війни. Гітлер не приховував намірів підкорити і знищити слов’янські народи, єврейську націю. Всім нам, свідомим громадянам, було тоді очевидно, що обставини вимагають якомога швидшими темпами нарощувати боєздатність нашої армії. Про внутрішні негаразди годі було й думати.

Пройшло багато років, і ми маємо всі підстави стверджувати, що радянська держава і весь її народ вибрали правильну поведінку і лінію в боротьбі з фашизмом. Дійсно, в перші місяці війни, коли ворог кинув на нас усю військову техніку Західної Європи, втрати були великими. Але на кордонах він зустрів достойну відсіч. І з кожним днем у боях зростала майстерність наших воїнів. Слід підкреслити, що на завершальному етапі війни, коли стало зрозуміло, що радянські війська знищать гітлеризм, американські війська разом з іншими союзниками відкрили другий фронт, і це прискорило перемогу.
Та я звертаюся до ролі і місії нашої військово-польової медицини в той час. Резерви в обох сторін для поповнення військ в умовах величезних бойових втрат були надто обмеженими. Якщо поранені в Кримську війну, за висловом М. І. Пирогова, вимагали лише опіки з боку держави, а в російсько-японську війну 1904 р. були “баластом”, що заважав вести бойові дії, то у роки Великої Вітчизняної війни 73 % наших поранених після одужання у шпиталях поверталися в бойові порядки і як досвідчені війни були неоцінимими. Це мало величезне стратегічне значення. Так, у 1944 р. на одному з Білоруських фронтів з числа вилікуваних медслужбою поранених було сформовано три армії. Особовий склад медсанбатів, армійських і фронтових шпиталів виконував неймовірно складну роботу. Таких успіхів в роботі військово-польових хірургічних установ у роки другої світовой війни не мала жодна інша держава. День і ніч, без відпочинку, ми, військові хірурги, стояли біля операційного столу, повертаючи здоров’я і зберігаючи життя відважним захисникам Вітчизни. Військове командування високо цінувало працю медиків у польових умовах. Ми повернулися з війни з урядовими нагородами майже нарівні з бойовими офіцерами та солдатами.
Коли закінчилася війна, нам, фронтовикам, здавалося, що все найбільш важливе в своєму житті ми зробили і заслуговуємо на відпочинок. Проте вдома ми побачили зруйноване ворогом народне господарство, пограбовані міста і села. Довелося негайно взятися за відбудову. За якихось два десятиріччя все це в основному було зроблено, зокрема — відновлено діяльність медичних закладів, і продовжувалося досить спокійне трудове життя, завдяки чому було досягнуто нових успіхів у науковому прогресі, втіленні досягнень науки в практику охорони здоров’я.
Непростий це був шлях, але конструктивний. Та в громадському житті залишався неспокій, якому сприяли незгоди у вищих колах партійної влади. Часта зміна партійних вождів, особливо після смерті Л. І. Брежнєва, призвела врешті-решт при М. Горбачові до так званої “перестройки”, що закінчилася розпадом Радянського Союзу і створенням незалежної української держави. Скоро вже мине півтора десятиріччя, як ми будуємо принципово нову державу, відмовившись від марксистської ідеї. Переважна більшість населення швидко сприйняла цю форму суспільного життя в надії, що це зумовить покращення добробуту людей. Впевнений, що чільне місце у всебічній перебудові суспільства має займати розвиток освіти, науки, охорони здоров’я. Це дуже важливе завдання, яке стоїть перед нами.
Не можна сказати, що цим питанням не приділяється увага. Вона є, але не базується на прозорому визначенні всіх реалій. Звернімося до проблеми охорони здоров’я населення. В новій Конституції (до речі, як і в попередній, радянській) чітко визначено, що держава бере на себе всі турботи про здоров’я населення. Проте на сьогодні всім відомо, що це нереально. Сучасна медицина дуже дорога — від обладнання до лікувальних препаратів. Навіть найбільш розвинені країни не можуть взяти на державний бюджет всі витрати з профілактики захворювань і лікування хворих. Для нас же вони нині зовсім недоступні, бо надто ще малий у нас внутрішній валовий продукт в дзеркалі бюджету. По тій самій причині ще недостатньо розвинена і страхова медицина. Тому потрібно на декілька десятиріч побудувати медичний бюджет так, щоб він складався з внесків окремих груп населення, внесків роботодавців, та врешті — з сум того державного бюджету, який сьогодні витрачається на охорону здоров’я. Це складна робота, але тільки так можна створити умови для задовільної медичної служби. Пропоновані міністерством охорони здоров’я справи типу “Пульс”, пріоритети сімейної медицини як “вічного двигуна” громадського здоров’я не мають претендувати на вихід з положення, бо створені без належних розрахунків.
Нас, ветеранів, турбує ще один бік суспільного життя. Йдеться про виховання молоді взагалі і особливо — про виховання молодої медичної інтелігенції. З легкої руки багатьох засобів масової інформації патріотичне виховання вважається малозначущим. Служба в армії перестала бути високим обов’язком. Навіть серед нашого студентства виховна робота ще не стала невід’ємною складовою навчального процесу. Багато йде розмов про приєднання до відомого Болонського процесу. Йдеться, в принципі, про відхід від школярських методів навчання в медичних вузах. Однак все не так просто. Формальне втілення цих принципів може призвести до невтішних наслідків. Чимало студентів, на жаль, обрали спеціальність лікаря випадково. На перших двох-трьох курсах за рейтингом знань, тобто у випадку їх відсутності, вони мають бути відраховані, і до цього треба готуватися як організаційно, так і психологічно. До речі, це ми вже, як мовиться, проходили, коли в минулому сторіччі в інститути приймали молодь за класовим принципом, замінюючи освіту класичної гімназії підготовчими курсами. Однак на сьогодні склався істотно новий рівень світової медицини. І ми цілком спроможні працювати з відповідною якістю допомоги хворому, покладаючись на три наріжні позиції — величезний досвід, етичну висоту і належний професіоналізм вітчизняних медичних шкіл, раціональний підхід до європейських новацій у галузі медичної педагогіки і сучасне матеріально-технічне та фармацевтичне забезпечення медичних закладів за рахунок достатнього прозорого фінансування.
Розумію, що мої нотатки є доволі фрагментарними. Але це — думки і спогади, які, сподіваюся, є корисними, бо за ними стоїть школа життя.


Статьи на похожую тематику:

1. Василь Чехун, Юрій Віленський Феномен Ростислава Кавецького

2. Василь Нетяженко, Юрій Віленський Генерал-майор медичної служби Володимир Мегедь: “Прикордонна медицина — чому її вважають зразком майбутнього?”



зміст